ПОДВІЙНІ СТАНДАРТИ
polska wersja językowa:
На прикладі двох замахів, вчинених у міжвоєнний період, а також судових процесів та вироків двом виконавцям замахів, досконало видно, як в міжнародній політиці запроваджувались подвійні стандарти.
Як низько ціниться моральність та яке значення має справедливість і міжлюдська солідарність - це тільки верхівка айсбергу - це буде стаття про подвійні стандарти в оцінці таких самих методів дій, в оцінці людей, які боролись за свободу власного народу. Буде про лицемірство, фальш та брехню, і було б півбіди, якби мова йшла лише про тогочасне лицемірство, але фальш, на жаль, досі тріумфує.
Інцидент перший:
 |
Париж, 25 травня 1926 р. Шолем Шварцбард - єврейський поет, публіцист, анархіст, колишній червоноармієць і комуністичний революціонер вчиняє замах на Симона Петлюру.
Як повідомляють джерела, вбивця тричі вистрілив з револьверу в напрямку Петлюри, який розглядав вітрини магазинів на розі вулиць Сен-Мішель (Boulevard Saint-Michel) та Расіна (rue Racine). Після скоєного злочину без спротиву дав себе заарештувати французькій поліції. 18 жовтня 1927 почався судовий процес Шварцбарда - за його помилування виступав, між іншим, Альберт Ейнштейн, Анрі Бергсон, Максим Горький та Олександр Керенський. Сам вбивця свій вчинок пояснював помстою за антиєврейські погроми, які начебто вчиняла армія Петлюри під час українсько-більшовицької війни в Україні. Адвокат Шварцбарда навіть стверджував, що головним рушієм дій Петлюри був антисемітизм і бажання погромів. Через вісім днів суд присяжних постановив відпустити Шварцбарда на волю, вироком суду вбивця був виправданий!
Інцидент другий:
 |
Львів, 21 жовтня 1933 р. Микола Лемик - студент першого курсу математично-природничого факультету Університету Яна Казимира (Львівський університет), член Організації Українських Націоналістів, скоює замах на начальника канцелярії радянського консульства у Львові (одночасно емісара радянської розвідки) Олексія Майлова, в знак протесту проти геноциду, тобто Голодомору в Україні, штучно створеного радянським окупаційним режимом. Миколу Лемика заарештувано, суд відбувся у Львові і в листопаді 1933 засуджено до смертної кари. Пізніше покарання замінили на довічне ув'язнення.
Це голі факти. Закулісся тих подій дозволяє стверджувати, що в першому випадку мотиви вбивства були зовсім інші, таємницею полішинеля є те, що вбивство Петлюри мало політичні мотиви і було інспіроване ОГПУ (Об'єднане державне (рос. государственное) політичне управління). Метою була ліквідація політичного ворога, який продовжував становити загрозу радянському пануванню в Україні (особливо 1926 року - коли у Польщі до влади повернувся Юзеф Пілсудський, друг і союзник Симона Петлюри).
Антисемітизм Петлюри - який нібито був мотивом замаху - як вже сьогодні відомо, був висмоктаним з пальця поняттям - навіть під час процесу, а також в газетних статтях, які в той час зявлялись, відомі та впливові євреї називали Петлюру філосемітом, другом єврейського народу.
Достатньо згадати висловлювання відомого сіоністичного діяча Зеєва Жаботинського про звинувачення Петлюри в антисемітизмі:
"Я з ним виріс, разом з ним боровся проти антисемітів і русифікаторів. Ані мене, ані інших думаючих сіоністів південної Росії ніхто не переконає, що таких людей. як Симон Петлюра, можна називати антисемітами".
Варто додати, що 26 серпня 1919 р. Петлюра видав наказ, в якому читаємо:
"Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення, їхні діти і їхні жінки, так само, як і ми, було поневолене і позбавлене своєї національної волі. Вони живуть з нами з давніх-давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю, Тих, що підбурюють вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська, і віддавати під суд, як зрадників вітчизни".
Вже в ті роки, а тим більше тепер, з перспективи часу можемо однозначно стверджувати, що судовий процес проти вбивці був фікцією, не мав нічого спільного із справедливістю - мотиви злочину сфальсифіковано, а вбивцю виправдано Звинувачення, які під час процесу висунуто убитому Петлюрі, були класичною фальшивкою радянської пропаганди. Однак суспільна думка прийняла цілий процес і його вердикт, як чесний і розумний - в такий спосіб засуджено антисемітизм і злочини проти єврейського народу - загалом правильно - якби не те, що провину задля заспокоєння власної совісті скинуто на невинну людину.
Мотиви злочину, скоєного Миколою Лемиком, були такими, про які чесно і щиро заявляв сам Лемик відразу після затримання і під час всього судового процесу. Без сумніву, йшлося про донесення до світової громадськості інформації про злочин геноциду, який вчиняла радянська тиранія над українським народом.
Незважаючи на те, що нам достеменно відомо про геноцид, проти якого протестував Лемик, як і про те, що державна влада ІІ РП мала в розпорядженні досить чітку інформацію про масштаби злочину, на відміну від вбивці Петлюри (який був виправданий на підставі фальшивих мотивів) Лемика засуджено до смертної кари.
Чому суд не скористався пом'якшуючими обставинами - такими як з мотиву афекту, мотиву помсти за злочини на мільйонах співвітчизників Лемика, вчинені державою, чиновником (а точніше працівником спецслужб) якої була жертва замаху?
Чому вердиктом була найвища з можливих міра покарання?
Саме тут підходимо до суті справи - Микола Лемик був молодим активістом організації, яка була заборонена в ІІ РП, як терористична організація, найважливішою метою якої було здобуття державної незалежності для найбільшого народу центрально-східної Європи. Народу, який через агресію сусідніх держав і їх територіальні претензії до новоутвореної української держави, втратив свою незалежність, що також затверджено узгодженнями версальського трактату, а пізніше польсько-радянським трактатом, прийнятим у Ризі.
Очевидним є те, що український національно-визвольний рух визнавав своїм ворогом як Польщу, так і більшовицьку Росію. Зрозуміло також, що ці дві держави діяли з метою ліквідації українського національного духу, а тим самим Організації Українських Націоналістів, як носія духу незалежності. Радянська Росія - ніхто розсудливий не зможе заперечити - проводила значно радикальніші, ба навіть людиновбивчі (геноцидні) заходи щодо українського народу, ніж ІІ РП. Росія проводила їх щодо цілого народу, ставлячи собі за мету фізичну екстермінацію більшості українців, залишаючи живими тільки тих, які будуть сліпо лояльними до радянської влади, відмовляючиь при цьому від своєї української ідентичності. Методи репресій, які застостовувала проти українців ІІ РП, були, якщо взагалі можна використати таке формулювання, більш цивілізованими, значно менш злочинними. Полягали передусім на створенні умов, які унеможливлювали соціальний ріст громадян, які ідентифікували себе українцями, на полонізації та рішучій боротьбі з українськими організаціями, які продовжували діяльність, спрямовану на відродження української державності.
Методи, як видно, були різні, але наміри схожі.
На додаток саме під час Голодомору в польсько-російських стосунках настало зближення, якого не було за час всього міжвоєнного періоду. В значній мірі підставу для зближення створило підписання Польщею та СРСР пакту про ненапад ще в липні 1932 р.
Однак до фактичного наближення дійшло дещо пізніше, передусім через перехід влади до нацистів та припинення попередньої радянсько-німецької співпраці.
Першими ластівками "нового курсу" був пожвавлений польсько-німецький культурний і науковий обмін та налагодження і підтримка військових зв'язків.
Трасу між Москвою та Варшавою тоді багато разів долали неофіційні емісари Сталіна і Пілсудського - Карл Радек і Богуслав Медзинський.
Співпраця складалась надзвичайно добре, обидві сторони були задоволені її плодами - єдиною перепоною було українське питання. Радянську сторону обурювало толерування Польщею на своїй території діяльності громадських комітетів, які допомагали голодуючим в СРСР, та антирадянської кампанії, яку проводили легально діючі українські організації.
Але саме замах Лемика на працівника радянського консульства у Львові, Москва використала як привід схилити Польщу до радикальніших дій щодо українців - громадян ІІ РП.
23 жовтня 1933 р. Москва направила гостру ноту до польського МЗС. У ній вказувалось на безпосередній зв'язок між вбивством Мілова та толерованою поляками, українською пропагандистською акцією, цитуємо: "не знаючу жодних меж, якщо йдеться про цькування, наклепи і підбурювання проти Радянського Союзу ...До цього замаху - написано далі - могло дійти лише в атмосфері, створеній згаданою вище кампанією, якій - незважаючи на її очевидну неприпустимість - дозволяли деякі представники польської влади".
Ця нота дала владі ІІ РП привід для початку більш гострих рестрикційних дій. Між іншим, загострено цензуру української преси, ускладнено проведення Дня національного трауру, організованого українцями в Польщі для вшанування жертв голоду. Дійшло до того, що конфіскувалась українська преса, яка інформувала громадськість про масштаб злочину, який відбувався в "радянській" Україні. Тогочасні польські тайні рапорти, які походили з дипломатичних установ, та рапорти розвідки свідчать про те, що влада ІІ РП мала повну картину ситуації і могла використати наявну інформацію, оприлюднивши справу Голодомору на міжнародній арені, ІІ РП могла таким чином здобути симпатію і частини українського народу, що проживав у ІІ РП, і українців з територій, зайнятих більшовиками. Але так не сталось, чому?
Відповідь, можливо, надто спрощена - але саме це є причиною. Польський державний інтерес (в тогочасному розумінні) викреслив зі свого словника поняття Україна та український народ - вважалось, що підтримка української справи в кордонах більшовицької Москви суперечила державному інтересу, панувало переконання, що таким чином можна довести до посилення проукраїнської діяльності всередині ІІ РП.
Саме тому реакцією на другий інцидент, тобто замах вчинений українським патріотом Миколою Лемиком, в Польщі було засудження і найвищий з можливих вироків - смертна кара.
Як ми згадали на початку - співставлення цих двох інцидентів, двох подій, їх мотивів і абсолютно протилежних вироків суду - демонструє незаперечне лицемірство і фальш міжнародної політики та державної влади - і це лише верхівка айсбергу.
Отже, перейдемо до питання, краще змальовуючого те лицемірство - вже не тільки брехню державної влади ІІ РП, але й майже всього польського суспільства, як тоді, так і через багато років після тих подій.
Мова йде про оцінку українського національно-визвольного руху. Не будемо затримуватись на тодішній оцінці. Той час, та пропаганда і свідомість, проблеми польської держави після здобуття незалежності, імперські амбіції, міф "польськості кресів" і багато інших причин можуть в значній мірі пояснювати давню свідомість суспільства, але сьогодні? В добу інтернету? В часи, коли кожна мисляча людина, може самостійно без особливих проблем здобути інформацію, коли відкриті архіви, коли можна вивчати джерела, що представляють обговорюваний період і не лише з польської точки зору?
Саме так, навіть сьогодні в свідомості панують міфи, які повністю спотворюють реальність, чим спричиняють упередження, та найгірше - неможливість тверезого погляду на пізніші події - вибух кривавого польсько-українського конфлікту під час другої світової війни на Волині.
Зосередимось на трьох міфах, які панують в польській свідомості, а міфами вони є саме через застосування подвійних стандартів.
- МІФ ПЕРШИЙ:
"ОУН - це злочинна терористична організація, яка діяла на території ІІ РП, вбивала передусім прихильників порозуміння, як поляків, так і українців".
 |
|
Станіслав Собінський - куратор львівського шкільного округу 1921-1926. Будучи куратором масово перетворював українські школи на двомовні, в результаті чого з 2151 загальноосвітніх українських шкіл в 1924 році, вже в 1930 залишилось - 684. Заборонив називати школи українськими, та рекомендував замінити їх словом "русинські" або "руські". Заборонив використовувати українську мову в державних і приватних гімназіях, і технікумах. Вбитий 19 жовня 1926 р. у Львові. |
Не заперечуємо, що одним з методів боротьби ОУН за незалежність, скерованої фактично проти польської влади в Західній Україні, було використання акцій, які потрібно назвати терористичними. В цьому немає сумнівів, однак це лише один з методів боротьби. ОУН також діяла в інших напрямках, як наприклад: освітня діяльність, пропагандистьсько-виховна, підприємницька і т.д. ОУН також проводила досить добре законспіровану політичну діяльність. Не секрет, що під її впливом перебували політичні діячі, які офіційно належали до легальних партій. Але повернемось до тої "злочинної" діяльності ОУН у міжвоєнний період.
Чи пересічний поляк уявляє масштаб вбивств у ІІ РП, які скоїла ОУН в часи міжвоєнного двадцятиліття? Скільки загалом осіб стали жертвами ОУН під час тої "злочинної" діяльності?
Отже, польські джерела (українські мають обгрунтоваі сумніви щодо виконавців певних вбивств) називають точно - цитую вікіпедію, яка в даному випадку посилається на вірогідні джерела: "Загалом за весь період 1921-1939 українське націоналістичне підпілля (УВО та ОУН) здійснило 63 замахи, в яких всього загинуло: 36 українців (в т.ч. один комуніст), 25 поляків, 1 росіянин і 1 єврей. Крім 63 замахів на фізичні особи (в т.ч. 11 на відомі польські та українські політичні особистості, з чого 8 вдалих) українське націоналістичне підпілля здійснило в 1921-39 загалом 5 підривів і 18 експропріаційних акцій".
Підсумовуючи:
- ОУН у міжвоєнний період убила 63 особи, запам'ятаймо ці жахливі цифри!
В цьому місці з'являється висновок: середньостатистичний поляк дещо знає про злочини ОУН в міжвоєнний період, чув багато разів - підсумованих чисел може не запам'ятав, але знає.
Але як виглядають його знання про інші злочини того періоду, що знає про вбивства, вчинені комуністичними організаціями та диверсійними групами, передусім на Волині?
Як виглядають його знання про кількість жертв вбитих польським апаратом примусу під час придушення різних демонстрацій та акцій протестів?
Чи відомі йому підсумки?
Чи написано на ці теми сотні книг?
Цифри згідно різних джерел жахливі. Кілька прикладів, які демонструють безжальність апарату влади:
 |
- Страйк залізничників в Познані у квітні 1920 р., вбито 9 робітників.
- Заворушення в Равічу у серпні 1921 (т.зв. "Кривава п'ятниця") - державна поліція вбила 7 осіб.
- Великопольща - серпень 1922 року, т.зв. "Чорний страйк" селян - пацифікація цілих сіл, вбитих мінімум 14 осіб, згідно інших джерел навіть кілка десятків.
- Краків - листопад 1923 рік, внаслідок протестів та заворушень на вулицях вбито 18 осіб протестуючих (в т.ч. три випадкові) та 14 солдатів.
- Повстання леське - червень, липень 1932 р., різні джерела подають від кільканадцяти до кількох десятків убитих осіб.
- 23 березня 1936 сутички з робітниками в Кракові - 10 вбитих осіб.
- 26 березня 1936 марш безробітних в Ченстохові розбитий тайними агентами та офіцерами - 1 загибла особа.
- Великий Селянський Страйк 1937 (масові страйки на території всієї Польщі) - загинуло 44 особи.
Лише кілька вибраних прикладів, а кількість жертв вже вдвічі перевищує кількість жертв ОУН, але це тільки приклади.
|
|
|
|
Про що кажуть підсумкові цифри терористично-диверсійної діяльності комуністичних організацій, які діяли в Польщі в той період?
Тут маємо подібну ситуацію - цифри кажуть самі за себе - використаємо лише одну цитату, що стосується 1924 р. Цитата з польської преси - мова йде звичайно про радянську диверсію на т.зв. східних кресах:
"Тільки в період від січня до вересня 1924 р. на Кресах відбулось 189 більших терористичних нападів і 28 саботажних замахів, внаслідок яких загинуло 54 особи. Із 1000 терористів, що спустошували в цей час східні воєводства вдалось затримати лише 146; наступних 15 загинули в сутичках з поліцією". Не будемо детальніше вдаватись в підсумки терористично-диверсійних дій, інспірованих більшовиками на території тодішної Польщі, однак відзначимо, що вже ця одна цитата показує, що ті акції мусили бути набагато трагічнішими в наслідках, ніж діяльність "злочинної" ОУН.
Підсумовуючи це питання, зазначимо, що міф терористичної діяльності ОУН є перебільшеним в польській свідомості - це класичний приклад застосування подвійних стандартів. Польська держава вбиває своїх громадян під час демонстрацій та протестів, на які вони в умовах демократії повинні були мати повне конституційне право, більшовицько-комуністичний саботаж збирає жнива своєї диверсійно-терористичної діяльності, що нараховують сотні жертв, але середньостатистичний поляк знає про злочинно-терористичну діяльність ОУН в той час... про наведені тут факти майже нічого не знає. Хтось нам закине, що незалежно від масштабу діяльність ОУН була терористичною?
- Перейшовши до цього питання, ми погодились з таким баченням, але одночасно стверджуємо, що кожний національно-визвольний рух на зламі 19-20 століть використовував такі методи у своїй боротьбі. ОУН - не виняток, а порівнюючи цифри, які підсумовують розмах такої діяльності - чесним буде твердження, що порівняно з польським націонално-визвольним рухом (в т.ч. діяльністю Юзефа Пілсудського) ОУН - це, як кажуть, "квіточки".
Подвійні стандарти застосовано в польській історіографії також тут.
Порівнюючи дві організацї, які борються за право власного народу на незалежність, помічаємо таке твердження: передвоєнна ОУН - це злочинці і терористи, ППС - Бойова Організація Пілсудського - героїчні борці за свободу і незалежність.
Запам'ятаймо цифру, яка свідчить про кількість жертв ОУН у міжвоєнний період - 63 особи. Це повна (можливо завищена) кількість жертв "злочинців". А які результати діяльності ППС-ОБ - тобто "герої"?
Не маємо повного переліку вбивств здійснених цією організацією (як і інших польських організацій, що боролись за незалежність) - що є симптоматичним - міжвоєнні злочини ОУН з точним хронологічним зведенням усіх вбивств можна знайти навіть у вікіпедії (не згадуючи про джерела різних кресових організацій), але такого зведення щодо ППС під проводом Пілсудського в загальнодоступних мережевих медіа не знайдемо.
В такому випадку використаємо неповну інформацію:
 |
- Кривава середа - скоординована акція Організації Бойової ППС проти російської окупаційної влади в Королівстві Польському, проведена 15 серпня 1906 р. - 80 вбитих осіб.
Один день діяльності героїв приніс більше жртв, ніж 20-річна "злочинна" діяльність ОУН, чи цей факт не змушує замислитись?
Хіба не зрозуміло, що кількість вбивств здійснених польським національно-визвольним рухом, в часи, коли не було Польщі, терористичних замахів було здійснено в рази більше і з багатократно вищою кількістю смертельних жертв, на протязі кількох років?
Хтось скаже, що це була боротьба з окупантом, загарбником? Погоджуємось - але не забуваймо, що точно такою самою була боротьба ОУН. Єдина різниця, що перші боролись за Польщу, а другі - за Україну. Одні та інша мали святе право на життя у власній державі, де кожен з народів був би господарем власної землі. Хтось скаже, що ППС вбивала москалів, а ОУН своїх - українців, які прагнули порозуміння? Неправда, одні й інші вбивали держслужбовців, одні й інші виконували вироки на своїх земляках, яких вважали змовниками, провокаторами та зрадниками. Кілька прикладів ліквідації "своїх" польськими бойовиками:
- Вісник Ченстоховський за квітень 1908 року: "Вчора о 10:25 вечора на Алеї ІІ прозвучали постріли браунінгів... на землі, при першій від мосту, лежали два закривавлених тіла молодих людей... До 20-річних молодиків підійшли двоє чоловіків в робочому одязі... дістали браунінги і почали в них стріляти, поки не вистріляли всі патрони..." - як пізніше з'ясувалось жертвами були двоє молодих поляків, які ймовірно були донощиками поліції - Любчинський і Павляк.
Цього ж 1908 року вбито підозрюваних у співпраці з поліцією Анну Влодарську і Леона Вонсалу, у липні того року помилково ППС-ОБ помилково застрелила студента Генрика Елверовського.
Наскільки їх звинувачення були обгрунтованими - не нам оцінювати, але залишається фактом, що вбивали саме таких осіб, як і те, що це здійснювалось в ім'я високої мети - свободи.
То чому ж ОУН - терористи, а ППС - борці за свободу?
Чому Пілсудський - герой, а Бандера - злочинець?
Це питання роз'яснить аналіз наступного міфу, що панує у польській суспільній свідомості. Однак спочатку - короткий вступ.
Частина польських авторів, незважаючи на критику,дозволяє собі стверджувати, що передвоєнна діяльність ОУН не збуджувала б у Польщі таких емоцій, якби не пізніші події. Схоже кажуть про Степана Бандеру. Тоді з'являються закиди, які ми класифікуємо, як ще одні міфи.
- МІФ ДРУГИЙ:
"ОУН і Бандера були нацистськими колаборантами".
 |
|
Фальшивка, яку поширюють московські спеціалісти по перебріхуванні історії. На жаль, поширюється також у Польщі за допомогою т.зв. "корисних ідіотів". Особа на фотографії - німецький генерал Рейнхард Гелен .Reinhard Gehlen. |
Щоб зруйнувати цей популярний в польському суспільстві міф, ми повинні зрозуміти суть визначення "колаборант" і співставити їх з метою діяльності ОУН, та співпрацею організації з ницистською Німеччиною.Згідно з енциклопедією PWN визначення поняття "колаборація" звучить так: "колаборація (лат.), термін прийнятий в часі ІІ світової війни для назви співпраці громадянина окупованої країни з окупаційною владою".
З цього визначення випливає, що українці, які ніколи не визнали польську державу в межах, встановлених після І світової війни, та не відчували себе її громадянами, ведучи боротьбу за власну незалежність, не можуть бути звинуваченими в колабораціонізмі з Німеччиною в міжвоєнний період. Так. були ворогами ІІ РП і співпрацювали з німцями - але це не був колабораціонізм, а лише співпраця, яка мала за мету досягнення незаледності. Згідно з тим самим визначенням, саме лояльних до польської влади українців можна визнати колаборантами. Це твердження напевно не сподобається багатьом читачам - але воно цілком обгрунтоване. Україна проголосила свою дердавність, своїх громадян, які мали повне право, а навіть патріотичний обов'язок, вважатись громадянами тої держави, навіть коли ця держава була ліквідована. Передусім це був обов'язок воїнів української армії, зобов'язаних військовою присягою. Саме звідси походить генезис утворення Української Військової Організації, заснованої Євгеном Коновальцем, яка пізніше переродилась в ОУН через поглинанням в свої ряди найбільш гідної української молоді, яка носила в своїх серцях любов до власного народу і свободи.
Обговорюючи це питання, зосередимось лише на бандерівському складі ОУН, так як саме ця фракція викликає в Польщі найбільше непорозумінь, страх і спотворення суспільної думки. У 39-му році після німецько-радянського нападу на Польщу, багато ОУН-івців (в т. ч. пізніших бандерівців) виходять з в'язниць і табору в Березі Картузькій на волю. На окупованих німцями територіях бандерівці організовують інформаційно-просвітницьку роботу та шкільництво в регіонах, де українські школи були ліквідовані ІІ РП. Допомагають українському суспільству в умовах важкого життя та війни, одночасно готуються до німецько-радянської війни. Німців вважають ситуативним союзником, завдяки якому можуть здобути незалежність. Тоді німці ще були в очах світу екстермінаторами народів, ще не діяли фабрики смерті, ще не було масових розстрілів. У цей момент ворогом бандерівців є Москва, а не Польща. На з'їздах ОУН (р) органіованих Степаном Бандерою в Кракові, в програмних документах містяться тези, що розповідають на яких засадах можлива співпраця з поляками. Йде мова про те, що ОУН визнає право поляків на власну державу (підкреслимо, що ці слова звучать, коли Німеччина окуповує Польщу), а боротись буде лише проти тих польських організацій, які намагатимуться повернути польське панування на українських етнічних землях. Також говорилось, що ОУН залежить на покращенні відносин між поляками та українцями. ОУН також пропонує приєднання поляків до спільного фронту поневолених народів у боротьбі проти більшовицької Москви. Ці декларації можна вважати проголошенням поглядів та переконань Степана Бандери в питанні польсько-українських стосунків, тому що саме тоді Бандера очолював організацію і мав реальний, домінуючий вплив на програмні засад ОУН. У червні 41-го року починається радянсько-німецька війна. ОУН проголошує Акт відновлення Української держави у Львові, утворюється український уряд, прем'єр-міністром якого стає Ярослав Стецько. Цей акт був спробою перейняти ініціативу і перевірити, які справжні наміри німців щодо України. Бандеру заарештовують в Кракові, спочатку домашній арешт, потім його утримували в тюрмі Монтелюпіх, пізніше перевезений до в'язниці в Берлін - впродовж всього цього часу проводяться перемовини про відкликання ОУН акту відновлення державності. Бандера безкомпромісно і твердо стоїть на позиції, що Німеччина мусить визнати українську державу - бо така воля народу. Якщо цього не станеться, Німеччина замість визволителя стане окупантом і ворогом українського народу. Як відомо, українська держава не входила в плани Гітлера. Бандеру ув'язнили в концентраційному таборі в Заксенхаузен, де він перебував до вересня 44-го. Схожа, а часто трагічніша доля спіткала майже весь утворений у Львові уряд Ярослава Стецька, а пізніше переважну більшість найважливіших діячів ОУН, та тисячі інших активістів цієї організації.
Цю статтю ми розпочали з опису замаху на службовця радянського консульства у Львові у 1933-му. Історія йде по колу, а сам виконавець замаху є класичним прикладом нібито колаборації ОУН з нацистами. Микола Лемик у 1939-му році виходить з польської в'язниці, діє, як український активіст, що організовує роботу допоміжного Українського Комітету під час німецької окупації, у 1941-му після нападу на більшовицьку Москву був одним з організаторів похідних груп ОУН, які просувались вглиб України та організовували там заміники державних органів. Заарештований у жовтні цього ж року гестапо і розстріляний німцями в Миргороді (Полтавська обл.).
Однак повернемось до інших т.зв. "колаборантів" з ОУН, вагоміші постаті яких спробуємо представити максимально коротко:
- Ярослав Стецько - прем'єр уряду, як і Бандера категорично відмовився відкликати декларацію незалежності України. В результаті перевезені у концентраційний табір Заксенхаузен (відділ для спецв'язнів т.зв. Зеленбау), звільнений восени 1944 року.
- Лев Ребет - віце-прем'єр - замісник Стецька, а після його арешту - в.о. прем'єра. Заарештований 12 липня у Львові, пізніше ув'язнений в Кракові, потім відправлений в німецький концентраційний табір Аушвіц-Біркенау (табірний номер 57368. прибув 8 серпня 1942). Перебував там до 19 грудня 1944 року.
- Іван Климів - міністр політичної координації в уряді Ярослава Стецька. після того. як гестапо заарештувало членів уряду, у липні 1941 перейшов у підпілля. 4 грудня 1942 був арештований у Львові гестапо і наступного дня закатований під час допиту.
- Іван Равлик - організатор української народної міліції в липні 1941 року у Львові, відмовляється від участі підпорядкованої йому міліції в арештах польських та єврейських діячів та науковців. У вересні переходить у підпілля, заарештований гестапо в грудні 41 року, закатований після кількох місяців допитів. Його батьки та батько і сестра дружини вивезені совєтами у Сибір. Дружина, її мати і ще троє чоловік з найближчої родини арештовані разом з ним гестапо і розстріляні ще до його смерті.
- Дмитро Мирон-Орлик - у 1940 крайовий керівник ОУН, у 1941 - член "маршових груп". Арештований і застрелений німцями 25 липня 1942.
- Степан Ленкавський - автор "декалогу українського націоналіста", співорганізатор уряду Ярослава Стецька. арештований 19 липня 1941 у Львові. В'язень німецького концентраційного табору Аушвіц-Біркенау (табірний номер 49731), звільнений з табору 19 грудня 1944.
- Дмитро Яців - в уряді Ярослава Стецька отримав посаду віце-міністра економіки. Після ліквідації уряду Стецька німцями був арештований 15 вересня 1941 та ув'язнений в краківській тюрмі Монтелюпіх. Потім відправлений в німецький концентраційний табір Аушвіц (табірний номер 49727), де вмер, закатований польськими співв'язнями 19 серпня 1942.
- Володимир Стахів - міністр закордонних справ в уряді Ярослава Стецька, арештований в липні 41-го і утримуваний в концентраційному таборі Заксенхаузен до осені 44-го.
- Андрій П'ясецький - міністр лісництва в уряді Ярослава Стецька. Розстріляний нестапо 27 листопада 1942 у Львові.
Всі представлені вище особи, були тісно пов'язані з утвореним в червні 1941 року урядом Ярослава Стецька. Пізніше німці заарештували і вивезли в концентраційні табори тисячі діячів ОУН - для поляків вони "колаборанти". На нашу думку не обов'язково перераховувати найважливіших прізвищ, достатньо згадати лише двох братів Степана Бандери:
Олександр Бандера - Після проголошення Акту відновлення Української держави в 1941 приїхав до Львова, де його арештувало гестапо.
Від 22 липня 1942 був в'язнем німецького концентраційного табору Аушвіц (табірний номер 51020), де через кілька днів був закатований до смерті польськими співв'язнями.
Василь Бандера - Від липня 1941 працював у відділі пропаганди ОУН в Станіславі, де в грудні 1941 був заараштований разом з дружиною.
Після важких допитів його відправили у німецький концентраційний табір КТ Аушвіц, де невдовзі був вбитий польськими співв'язнями.
Чи коротко представлені вище долі людей - це долі німецьких колаборантів? Чи чесна людина може свідомо з чистим сумлінням кидати подібні звинувачення?
Чому Юзеф Пілсудський, який вів перемовини і співпрацював під час І світової війни з окупантами Польщі - Австро-Угорщиною та Німеччиною - герой, а Бандеру, який не пішов на співпрацю з Німеччиною, коли вона де-факто стала окупантом України, називають колаборантом? Хіба це не фальш, хіба це не лицемірство і знову класична демонстрація подвійних стандартів?
Розглядаючи це питання пропонуємо також звернути особливу увагу на постаті двох братів Степана Бандери, Олександа і Василя, та Дмитра Яціва.
Всі троє були в'язнями концтабору в Освенцимі. Всі троє, як розповідали свідки (польські джерела також) були вбиті польськими співв'язнями протягом кількох днів їх перебування в таборі у серпні 42-го року. Розуміємо, що польські в'язні вчинили ці вбивства з німецької інспірації, але варто звернути увагу на кілька фактів.
Мова йде про 1942 рік, тобто задовго до волинських подій. Звідки ненависть до цих трьох українців - співв'язнів нацистського табору - таких самих жертв тоталітарної системи? Помста за що? За які злочини? Це точно помста? Чи може навпаки? Чи не маємо справу з перекрученням понять?
Можливо ці вбивства треба закваліфікувати до переліку причин наступних трагічних подій.
На зовнішній світ новини з табору - особливо такі новини - часом потрапляли, тим більше, коли були вигідними для німців. А тут переказ однозначний: поляки навіть у концтаборі ненавидять та вбивають українців. Навіть братів Бандери вбили.
Наступний, функціонуючий в польській свідомості міф є продовженням питання т.зв. колабораціонізму, але вже безпосередньо стосується Степана Бандери і його впливу на події, які відбувались після 41-го року.
- МІФ ТРЕТІЙ:
"Степан Бандера вбивця і фашист".
Степан Бандера був заарештований в червні 1934 року, ув'язнений у Львові, Кракові та Варшаві до кінця 1935 року. Після засуджуючого вироку сидів у в'язниці Святий Хрест у Вронках біля Познаня та в Бресті над Бугом до 13 вересня 1939, коли після німецької агресії та наближаючійся вересневій поразці тюремна охорона в поспіху покинула свої обов'язки.
 |
Наступна фальшивка - робота українофоба з Польщі - тут лінк: IV rozbiór Polski
|
Був у Львові цілих два тижні, остерігаючись арешту рішенням закордонного ОУН виїхав у Краків, а пізніше почав лікування ревматизму в Словаччині. У липні 40-го організовує революційне фракцію, під час ІІ-го Збору ОУН-Р в квітні 41 року у Кракові обіймає керівництво над структурами ОУН. Фактично лідером організації він був трохи більше двох місяців, аж до моменту арешту німцями в липні 41-го року. На волю (але обмежену - домашній арешт) виходить лише в кінці 44-го.
Подумаймо, чи може мати реальний вплив на діяльність ОУН, її політику в умовах війни людина, яка з 1934 по 1944 роки - вісім років і дев'ять місяців був ув'язнений в тюрмах і концтаборі?
Людина, яка від 1939 року до кінця свого життя був в Україні лише два тижні, при цьому восени 1939 року?
Людина, яка останній відомий лист до керівництва ОУН в Україні відправила в липні 41-го, але навіть в тому листі стверджувала, що не знає чи адресат досі живий?
Особа, яка майже всю війну провела в суворому режимі ізоляції?
Тут може з'явитись аргумент, відомий в польській версії біографії Бандери, аргумент про те, що Степан Бандера користувався в Заксенхаузен особливими умовами і міг мати контакт із зовнішнім світом, що мав можливість видавати розпорядження організації ОУН в Україні впродовж всього періоду війни. Але це хибна версія, жодне авторитетне джерело не підтверджує таку можливість, навіть навпаки. Згідно свідчень свідків-співв'язнів Бандера був від них ізольований, він сам опрацював, щоб мати елементарні контакти з ув'язненими, методи переказу грипсів (таємних повідомлень) у туалеті. Майже впродовж всього терміну перебування в таборі він не виходив з іншими в'язнями на спільні прогулянки. Навіть немає підтвердження, що йому дозволили листування з родиною - нагадаймо, що ув'язнений в Заксенхаузен генерал Грот Ровецький отримав такий дозвіл від німців, а його приватна переписка з табору була опублікована через багато років після закінчення війни. Листи Бандери з табору, якби вони існували, напевно б збереглись і давно були б опублікованими.
Метою цього тексту не є розгляд відповідальності ОУН-Б за Волинську трагедію - це окрема тема, яка ще не раз буде підніматись на нашій сторінці. Тут мова йде лише про Степана Бандеру і його ймовірну співвідповідальність - факти, які ми навели. показують, щоСтепан Бандера не мав жодного впливу на перебіг подій, починаючи від липня 41-го до вересня 44-го. Залишається питання моральної відповідальності за вчинки організації, яка носила його ім'я. Ми кажемо про вчинки, які кидають тінь на історію ОУН-Б та її національно-визвольну боротьбу. Щоб обтяжити Бандеру такою відповідальністю, потрібно повернутись в часи, коли Бандера фактично керував організацією та мав на неї вплив. Почнемо від міжвоєнного періоду, тобто часу до його арешту і засудження польським судом до смертної кари (пізніше вирок замінено на пожиттєве ув'язнення). Бандера тоді був Крайовим Провідником ОУН. Це початок 30-х років - боротьба проти польської влади - погоджуємось, але чи боротьба проти чужої держави на землях, які повинні належати українському народу, це боротьба з польським народом? Нічого подібного, Бандера вважав польську державу окупантом українських земель, ніколи й ніде не висловлювався в стосунку до поляків зі зневагою чи ненавистю, не визнавав польську владу і польського панування у Західній Україні, але одночасно завжди зазначав, щойому залежить на добрих відносинах між поляками та українцями, додаючи до цього, що спірні питання повинні розв'язуватись через призму етнічної приналежності територій, які були предметом конфлікту. Бандера ніколи в жодному своєму висловлюванні не підбурював українців до ненависті до поляків. До опору польській владі, до протестів і дій, скерованих проти неї, закликав, це правда... але мета його боротьби була чітка - Україна мала бути незалежною. Польща, як держава, цю незалежність після І світової війни задушила і далі не погоджувалась з правом українців на власну державу. Бандера, як кожен патріот, чи польський. чи український, мав моральне право на таку боротьбу. Відмова патріоту права на боротьбу за права свого народу, свободу для нього, є наступним прикладом подвійних стандартів. Бандера не вчинив ніяких злочинів, які б відрізнялись від тих, які вчиняли лідери польського націонално-визвольного руху, про які ми тут згадували. Якщо є відмінності - то тільки на користь Бандери, дії якого були набагато поміркованіші, а навіть більш продумані і розумніші.
Пропонуємо заглянути у польську вікіпедію: кожна відома постать має свою рубрику в цій псевдоенциклопедії, має також підсторінку під титулом "вікіцитати" - якщо мова йде про Бандеру, то такої рубрики не існує. Постає наступне риторичне питання - чому?
 |
| Степан Бандера з дружиною і дітьми. |
Чи випадково не тому, що ніхто не знав цитат Бандери, які могли б його будь-яким чином компрометувати? Чи випадково не тому, що замість компромату ми могли б побачити, що Степан Бандера мав досить тверезий погляд на реальність, відкрито і розумно оцінюючи міжнародну ситуацію? Чи не тому, що його справжній образ - це образ чесної людини, великого патріота і запеклого борця за свободу і демократію, а також ворога будь-якого тоталітаризму?
Бандера мав вирішальний вплив дослівно на кілька замахів у передвоєнній Польщі - це факт. Але набагато більше зробив на освітньо-виховному полі боротьби. А його ідеї полягали, коротко кажучи, у позитивістській праці, в просвіті і спонуканні до дій цілого суспільства. Він вважав, що неможливо здобути свободу завдяки малій групі навіть найбільш відданих справі активістів, вважав, що поки більшість суспільства не буде переконана в необхідності своєї боротьби, не може бути революції і визволення народу. Він був переконаний, що вільна Україна буде можливою лише тоді, коли гасло "Слава Україні!" з'явиться на вустах мільйонів.
Саме таким був Степан Бандера і тому був настільки небезпечним - як для польської держави, так і для нацистів, а ще більше для більшовиків. Останні чудово розуміли цю небезпеку, не випадково Судоплатов ще задовго до війни називав Бандеру найнебезпечнішим ворогом совєтів серед українських націоналістів, не випадково Бандеру розшукували, вислідили і зрештою вбили совєти після війни.
У цьому місці просимо звернути увагу - совєти вислідили Бандеру, не виступили за його арешт (але ж саме так треба було б зробити, якби мова йщла про злочинця), не організували показового суду над ним. Але ж якби на це були якісь підстави, вони б обов'язково з метою пропаганди використали такий процес - показовий процес над українським націоналізмом, тобто згідно з радянською пропагандою - "фашизмом". Вони ліквідували його таємно, свого ворога, але не злочинця. На цю деталь мало хто звертає увагу.
У даній ситуації мусимо визнати, що більшовики дуже добре розіграли справу Бандери... Мало того, що його вбили, то ще зробили з нього фашиста і вбивцю. Москва вміє. Згадаймо справу замаху на Петлюру, про яку ми писали на початку цього тексту і завершимо текст саме цим питанням.
Як Петлюру, так і Бандеру вбили совєти. З першого зробили в очах світової спільноти антисеміта і вбивцю євреїв, з іншого - фашиста і вбивцю. аме в Москві були розроблені сценарії фальшування і маніпулювання історією. Саме звідти у світ йде неправда, радянська пропагандистська машина не мала в світі конкурентів в цих інтригах. Застосування подвійних стандартів в оцінці історичних подій - таких як ті, що ми тут обговорювали - окремими суспільствами (в даній ситуації польським) нав'язане саме московськими маніпуляторами. а суспільство це не розуміє.
Майстерність!
Добродій
