Забутий Герой

2016-07-23 21:42

 

Інвокація                                                         

 

 
 
 
В історії кожного народу дуже багато людей прислужилось до його незалежності настільки добре, щоб гарантувати собі пам'ять потомків і право носити титул національного героя. Так само відбувається у Польщі. На жаль, буває й так, що про багатьох героїв історія забула, а таким чином про них забули співвітчизники, або й ніколи про них нічого не чули. Саме так сталось з героєм нашої статті,- особа майже зовсім невідома у Польщі, постать, що присвятила своє життя Батьківщині, в боротьбі за незалежність Польщі. Людина, про яку хочемо написати - це виняткова особа також з інших причин - наш герой, 88-річний ветеран Армії Крайової, який боровся за незалежність Польщі до 1948 року, засуджений на 25 років в'язниці, а пізніше, за втечу з радянських таборів, на смертну кару, яку замінили на 25 років ув'язнення. У радянських таборах просидів понад 21 років, а після звільнення не отримав дозвіл на виїзд до Польщі. Живе в Україні, його винятковість полягає в тому, що будучи великим польським патріотом, одночасно він є патріотом своєї другої Батьківщини - України.
 

Врятований від забуття.

 

 
Про пана Яковчика ми дізнались завдяки статті, яка вперше з'явилась в газеті, автором якої був Віктор Сологуб. Завдяки цій статті і активній діяльності батька автора, пана Олега Сологуба - місцевого історика, краєзнавця та громадського активіста, пізніше в полонійній пресі, що видається в Україні і Білорусі, з'явились інші статті, які розповіли про життя пана Франциска. До цього часу в Польщі не з'явилась жодна згадка про неймовірну долю пана Франциска. В статті "Воля або Смерть", в якій пан Віктор Сологуб записав спогади пана Франциска, можемо прочитати: 
"Живе надія, що Польща про мене не забуде, як я про неї ніколи не забуваю і не забуду, та що нарешті переможе справедливість. Я не був її сином марнотратним, а патріотом, і вона теж згадає про мене, який боровся за її свободу зі зброєю в руках".
 
- саме цим словам пана Франциска присвячуємо цю статтю.
 
 
 
Посилання на статті про пана Франциска:
 
У всіх цих публікаціях історія життя пана Франциска висвітлена досить детально, через це повторимо його біографію скорочено та зосередимось на їнших питаннях з життя нашого героя, особливо з огляду на сьогодення.
 

Історія життя.

 

 

Франциск Яковчик народився 12 травня 1928 року в Самоловичах біля Пацевич (Волковиський повіт) в сім'ї інтелігенції. Батько Володимир був військовим і в часи І світової війни служив в армії Пілсудського. Мати Анна була вчителькою історії у сільській школі. У 1935 році Франциск пішов до школи. Із того періоду життя він найкраще запам'ятав слова свого першого вчителя: "Якщо любиш Батьківщину, як батька та матір, то ніколи її не зрадиш, а будеш боротись за неї, а можливо й життя віддаси". У 1939 році Самоловичі зайняли совєти, почались висилки у Сибір, реквізиція майна та інші репресії. У 1941 в селі з'явились нові окупанти - німці, закінчились висилки у Сибір, але замість цього почали вивозити на примусові роботи у Німеччину. Після закінчення семирічної школи - весна 1942 року - Яковчик розпочав навчання на шевця у Гродно.

- Одного дня у село Самоловичі увійшли німці, ходили від дому до дому, шукали зброю, але також грабували населення. Під час цієї акції заарештували батька нашого героя та застрелили його улюбленого пса. Пан Франциск разом з товаришем Міхалом Застенчиком присягнули помститись німцям. 14-річні хлопці роздобули зброю та приготували в околиці засідку на окупантів. Одного вечора сховались у кущах при дорозі із зарядженим кулеметом, коли два німці на мотоциклі були на відстані 12 м, вистрілили у них цілою серією, мотоцикл впав, був чутний вибух, хлопці втекли і лише пізніше усвідомили, що зробили. Працедавець хлопця Ян Жуковський, дізнавшись про все, організував зустріч з офіцером Армії Крайової - Альфонсом Копачем, псевдонім "Врубель" (укр. Горобець).

Так пан Франциск вступив до Армії Крайової, прийнявши псевдонім "Карни". Коли одного окупанта замінив інший, підрозділ "Карного" ліквідовував визначних комуністичних діячів, організаторів колгоспів та агітаторів. Остання ліквідаційна акція, в якій брав участь, - був вдалий замах на капітана Данила Томкова, керівника партійного комітету Московського району. Акція відбулась 10 квітня 1948 року. Після цього замаху совєти розпочали своєрідне полювання на партизанів АК на прилеглих до місця акції територіях. "Карни" з іншими партизанами потрапив у пастку 24 квітня, кілька партизан загинуло. Поранений у плече "Карни" вирвався з оточення, під час втечі втратив свідомість. Його знайшли люди з наближеного села, привезли до одного з будинків та перев'язали. Однак на початку травня хтось мусив його здати совєтам, бо вранці дім, у якому він лежав, оточили більшовики .

Слідство, побиття, тортури голодом і позбавленням сну, постійно повторювані слова слідчих: "Зізнавайся. Говори, не мовчи!", постійні тортури і обіцянки помилування, якщо зізнається і видасть товаришів. Нарешті суд, вирок - 25 років таборів, не розстріляли, бо тоді смертна кара була скасована. Восени висланий до табору в Автономній Радянській Соціалістичній Республіці Комі у місті Інта, працює в шахті. Вступає до глибоко законспірованої організації політичних в'язнів. Четверо людей, які безмежно вірили собі навзаєм - Володимир Дєдюнов, Василь Ганшин, Анатолій Терещенко і Франциск Яковчик - підготували план втечі. Пан Франциск описує сам момент втечі так:

"... ми почали завантажуватись. З нами ще сімнадцять в''язнів, три конвоїри і старший групи в кабіні з водієм. Нас везли на польові роботи. У цьому полягав шанс для нашої втечі, який буває раз на тисячу. В один момент, згідно з попередньою домовленністю, по дорозі ми роззброїли охорону, в наших руках опинились два кулемети та автомат. До них додався пістолет старшого групи та форма солдатів. Машину ми зіпсували, а охоронців залшили живими. Вони благаючи дивились на нас і ні в кого не піднялась рука проти них. Ми ж не вбивці і чужа невинна кров не повинна була заплямувати наші руки. Перед нами стояли вже не солдати, а звичайні, охоплені страхом люди. Ми їм запропонували тікати. Тим часом за нами вирушила погоня. За нами вислано солдат, службових собак і навіть літак, який передавав наші координати пошуковій групі. Ми так чекали настання ночі! А здавалось, що сонце стоїть на місці. І нема так очікуваної темноти. Нас намагались оточити і гнати без ризику для себе. Було ще світло, коли ми натрапили на засідку, в якій загинули Дєдюнов і Терещенко. Ми з Ганшином згубили погоню, аж врешті настала темрява і сховала нас. На нічліг ми підійшли до річки Печори і заховались в лісі. Нас вже ноги не тримали, ми попадали на землю. Голодні, ледве живі від втоми ми лежали, боячись не лише розпалити вогнище, але й голосно розмовляти. Навколо нас все було незнайоме, чуже і вороже. Проти нас були солдати, радянська влада, органи безпеки, місцеве населення Комі, кожен. Справа в тому, що з таборів тікали не лише політичні, а й кримінальні злочинці. Населення боялось їх більше ніж військових".

Акція переслідування почалась негайно, коли совєти перший раз натрапили на втікачів, відразу загинули Володимир Дєдюнов і Антон Терещенко, пізніше після наступної облави загинув Василь Ганшин. Наш герой вже переховувався сам і намагався вибратись із Сибіру ще протягом місяця, однак врешті-решт був схоплений і засуджений до смертної кари (у 1950 роціу карному кодексі СРСР знову запроваджено смертну кару), яку пізніше замінили на 25 років позбавлення волі, 10 з яких провів у в'язниці. У 1955 пана Франциска з Інти перевезли у в'язницю в місті Владимир. Там він сидів до 1963 року, потім його вислано у Мордовську АРСР, станція Потьма, ВТК-196 (виправна трудова колонія №196), де перебував до 27 серпня 1969 року.

 

натисніть на зображенні, щоб збільшити

 

Обіцяна земля - всупереч перешкодам.

 

 
 
Після звільнення з в'язниці пан Франциск не міг виїхати у Польщу, тому спочатку поселився у Миколаєві, а потім в населеному пункті Довбиш. Чому саме там? - даймо слово пану Франциску:  
 Пан Франциск і його дружина пані Cофія
"Ще у таборі я познайомився з Медвєдковим, який багато розповідав про Довбиш на Житомирщині, де живе багато поляків. Він заочно познайомив мене із сестрою своєї дівчини, з якою ми листувались. Я приїхав у Довбиш. знайшов її, ми створили родину Франка Яковчика та Софії Сарницької".
 
Пан Франциск та пані Софія своє спільне життя починали, як люди з життєвим досвідом, які мали позаду страждання і пережиті трагедії. Він засуджений, ворог народу, вона - віднедавна овдовіла матір з малою дитиною на руках. Починали з нічого, ні звідки допомоги не мали, але всупереч всім перешкодам, змогли збудувати власний дім, влаштувати собі в ньому спільне, щасливе подружнє життя, яке триває вже понад 46 років. Пан Франциск, як ми вже згадували, розповідав нам, що після війни намагався повернутись до Польщі, але завжди зустрічався з негативним рішенням радянської влади. Дружина пана Франциска в реакції на ці розповіді жартівливо додала:
 "І добре зробили, він потрібен мені, він мій".
 
У домашньому затишку - натисніть на фото для збільшення
 
88 день народжения пана Франциска - натисніть на фото для збільшення

 

 

Довбиш

- невелике містечко (в українській термінології селище міського типу) в Україні, що знаходиться в Баранівському районі, Житомирської області.

 

Історія населеного пункту сягає ХVІ ст. У 1926 Москва змінила назву містечка Довбиш на Мархлівськ ( на честь польського комуніста Юліана Мархлевського), встановлюючи його столицею польського автономного району - т.зв. Мархлевщина. На той час 75% населення складали поляки. У 37-38 роках радянська влада почала, як у цілому СРСР, масові репресії поляків: депортація у Сибір та Казахстан, екзекуції та арешти. За приблизними підрахунками з т.зв. "Мархлевщини" вивезено понад 10 тис. осіб. Багатьох з них розстріляно, а доля сотень інших досі невідома. У 1939 році назву Мархлевськ змінили на Щорськ, а в 1946 повернули початкову назву Довбиш. Від 1991 селище міського типу в Житомирській області України. За різними підрахунками, особи польської національності складають 50-70% населення Довбиша. В навколишніх селах також проживає багато поляків.

 

 

Людина - дороговказ.

 

 

Пан Франциск користується величезною повагою в окрузі, його запрошують на всі важливі уричистості, які організовує місцева влада та активісти. Його відвідують ветерани війни на Сході, разом з іншими його запрошують у місцеві школи, де він ділиться з молоддю власними спогадами з часів боротьби проти московського окупанта, та демонструє наймолодшому поколінню, що гаряче підтримуєукраїнських воїнів, які борються проти агресора, тобто Росії. Цим пан Франциск дає приклад, як бути патріотом України, будучи водночас патріотом Польщі.

Пан Франциск не мусить серед українців приховувати, що був воїном Армії Крайової, може з гордістю носити всі відзнаки, які отримав за своє життя, всі в околиці досконало знають, хто він, знають історію його життя - ніби це нормально, так же ж повинно бути, але беручи до уваги те, як ставляться до українських національних героїв у Польщі - треба подивитись на цей факт із зовсім іншої перспективи.

 

Пан Франциск активіст - натисніть на зображенні, щоб збільшити

 

Одною з перших осіб, які кілька років тому зацікавились особою пана Франциска і надавали йому безкорисну допомогу є вже згаданий пан Олег Сологуб, який продовжує опікуватись сім'єю Яковчиків, людина з великої літери - без нього пан Франциск був би зовсім забутий, але й мав би набагато важче щоденне життя.
У багатьох справах допомагав нашому герою пан Юрко Градовський - в той час діяч партії "Свобода" - український націоналіст.
Від губернатора (голови ОДА) Житомирської області, Сидора Кізіна (також "Свобода"), пан Франциск отримав диплом, в якому висловлено вдячність української держави за громадянську позицію, як патріота України.

Солдати, що воюють на фронті та волонтери, називають його великим другом, а все це можливо передусім тому, що пан Франциск є досконалим прикладом людини, яка хоче і вміє шануваи інших людей, так само, як хотів би, щоб шанували його, історію його народу, а також ідеали та героїв. Це так просто і банально, але як рідко зустрічається в польсько-українських стосунках.

 

Нам всім варто замислитись над цим текстом та зважитись на трохи рефлексії. Ця людина пройшла дуже багато у своєму житті, доля зв'язала його життя з Україною, він товаришує з українцями, для нього бандерівець - не ворог, а навіть навпаки. Він розуміє українські реалії набагато краще, ніж ціла армія польських парламентарів, істориків чи кресових діячів. Хто інший, як не ця людина, повинен бути для нас всіх прикладом?

                                                     

                                                                            Добродій

 

P.S. Кілька місяців тому полонійні середовища в Житомирі організовували урочистості на честь т.зв. "Проклятих солдатів". В рамках цих заходів проводився "Біг пам'яті Проклятих солдатів - Вовчою стежкою". Пана Франциска на урочистості не запрошено, але про це наступного разу.

 

Powrót