^{Саме тоді, коли в нашій родині панував гнітючий настрій, бо захворів тато, а я втратив будь-яку надію піти до гімназії, зі Львова приїхала тітка Юля до нас на вакації. Побачивши мензасмученим, тітка розпитала маму, що зі мною сталося. Коли мама розповіла тітці, що я хочу піти вчитися до гімназії, але матеріяльні статки родини цього не дозволяють, тіткапорадила, аби я поїхав з нею до Львова, а там вуйко Ляска справу з наукою напевно полагодить позитивно, бо він має дуже багато впливових людей у Львові. Щоб не витрачати багато часу, ми з тіткою негайно поїхали до Львова. Вуйко Ляска, дійсно, почав дуже енергійно робити заходи в моїй справі.}

^{Кілька разів випало й мені їхати з вуйком, як поводиреві. Вже по кількох днях вуйко знайшов, кого треба. Тією людиною, яка мала вирішити, чи буду я прийнятий до школи, був директор гімназії проф. Домбровскі. Він мешкав на бічній вул. Янівській неподалік від Янівського цвинтаря. Мав дуже гарний одноповерховий будинок з гарним городом і квітником.}

^{Заїхавши до нього, вуйко представив мене як Туньо, бо так всі мене звали. Професор попросив вуйка до середини покою, а мені казав побути з дітьми в городі. Він мав дві дівчини, одна була старша за мене, а одна — молодша. По якомусь часі мене покликали до середини, і професор поставив мені кілька простих запитань. Вуйко з вдоволенням сказав мені, що проф. Домбровскі певний, що мене приймуть до гімназії. Я для цього якнайскорше повинен принести своє свідоцтво і посвідку про хрещення. Полагодивши все з документами, я негайно маю переїхати жити у Львів до вуйка і брати підготовчі лекції у професора, якого порекомендував проф. Домбровскі. Цим учителем мав бути проф. Якубовскі, який мешкав на вул. Бема, неподалік вуйка. Я міг ходити до нього пішки на лекції. Моїм радощам не було кінця, бо зможу вчитись у гімназії — і здобуду освіту! Полагодивши все, що треба у Львові, я негайно поїхав додому за посвідкою про хрещення і свідоцтвом. Удома всі зраділи моїм успіхам. Одержавши свідоцтво і посвідку від священика, я навіть не звернув уваги на те, що там було написано, чорним по білому, що я українець, греко-католик і називаюся Дмитром. У неділю по полудні я вже був у Львові зі своїми документами. У тітки гостило кілька людей, а між ними і проф. Якубовскі, який мав допомагати мені своїми лекціями вступити до гімназії.}

^{Вуйко попросив мене, щоб я показав свідоцтво панові Якубовскому. Подаючи свідоцтво Якубовскому, я слідкував за виразом його обличчя, маючи на увазі мої дуже добрі оцінки в свідоцтві. Але, як виявилося, не оцінками був зацікавлений пан Якубовскі. Поглянувши на свідоцтво, Якубовскі, зі збентеженим виразом на обличчі поглянув на мене, на вуйка і ще раз на свідоцтво, і, хвилюючись, запитав мене, чи це моє свідоцтво. Діставши підтверджуючу відповідь, він звернув мені увагу на те, що там я Дмитро, а не Туньо, і українець, греко-католик. Почувши невдоволений голос Якубовского, вуйко відповів йому, що це не має значення, бо посвідку легко замінити на римо-католицьку. Прислуховуючись до розмови про зміну посвідки на римо-католицьку, а це було рівнозначно зміні української національности на польську, я відчув раптово, що земля піді мною пливе. У душі з’явилася відраза до всіх тих, що були в хаті, а також до вуйка. Я перепросив присутніх — і вийшов в город, щоб заглушити біль і жаль, які налягли на мою душу. Рівночасно я вперше відчув, як мені хочеться бути в селі — між своїми. Другого дня вуйко з тіткою поїхали до міста, а коли повернулися додому, втішали мене, що все буде добре. Вони поробили всі заходи, щоб мене таки прийняли до школи, рівночасно пояснили мені, що мій тато мусить приїхати до Львова і дати письмову згоду на перенесення моєї посвідки до костьолу. Уже дорогою додому, я усвідомив, що з того нічого не вийде, бо знав, що мій тато на це не піде, але я також не буду платити за освіту честю. Удома розповів батькам про неприємні проблеми, що пов’язані зі школою. Рідні слухали спокійно, а коли я скінчив,мій батько сказав:}

 

^{„Сину, я був гордий за тебе тому, що ти народився вільною людиною у вільній Українській Державі. І тому я не хочу, щоб тебе виховували ті, які приготовляють загибель нашому народові. Дозволу на перенесення посвідки до костьолу я не дам”.}

^{"Сьогодні, людині необізнаній з політичною атмосферою того часу, може здаватись дивним, що молодий хлопець добровільно, ризикуючи щастям, а то й життям, шукав нагоди вступити в члени ОУН, за яку польський режим дуже жорстоко карав. Але українська патріотична молодь не мала іншого}

^{виходу. Щоденна образа національного „Я” польськими урядовцями і поліцаями вимагали від української молоді стати в обороні національної чести. Більше всього хотілось помститись за мову. Адже часто можна було почути на пошті чи в якомусь іншому місці від польського службовця таке — „Хамської мови не розумію, говори по-польськи”.}

^{Ця зневажлива поведінка людей панівної нації глибоко ранила українську душу. Для прикладу, наведу випадок, який не був одиноким в ті часи.}

^{У Буську на пошті Михайло Ковалик з Яблунівки полагоджував якусь справу і звенувся до службовця по-українськи. Урядовець в нахабний спосіб заявив, що він „свинської мови не розуміє”. І назвав Михайла хамом. Михайло не роздумуючи плюнув урядовцеві в очі — й хотів вийти. Але далеко не відійшов: урядовець негайно повідомив поліцію — і Михайло опинився в постерунку. Там його перетримали 24 години за образу чести польського урядовця. Ну, і немилосердно побили, аби на другий раз він був покірним. Кожний польський поліцист був паном життя і смерти в українському селі. Він мав необмежену владу накладати грошові кари на селян за дрібниці, аби лише їм дошкулити. Виїхав селянин без таблички на возі — кара. Навіть пліт з хворосту мусів бути побілений. Він міг заарештувати кожного українця і перетримати на постерунку 48 годин, де над людиною}

^{жорстоко знущалися. У Буську на постерунку було двоє поліцаїв, які з патологічною ненавистю ставились до всього, що українське. Це — Левандовскі і Сціньскі.".}

^{„ У суботу, 12 листопада(1938), я окружною дорогою вибрався до Буська на розмову до адвоката Струтинського. Під час розмови з адвокатом, несподівано до канцелярії Струтинського вдерлось непрошено двоє поліцаїв і відразу звернулися до мене, як я називаюся. Почувши моє ім’я, один з них закричав мені: „Ще маєш час на адвоката, ходи з нами!” І я опинився в руках поліції. Наложивши кайданки на руки, вони повели мене через середину міста, неначе великого злочинця, на постерунок поліції. Щоби на зовні не виявляти душевного занепокоєння, я йшов з піднесеною головою і сміло дивився кожному перехожому у вічі. Зустрічаючи українців, які мене знали і своїми мовчазними поглядами висловлювали мені співчуття, я відповідав їм усмішкою на вустах, хоча душу і серце облягали пекучий біль і ненависть до гнобителів. Мене затягнули до катівні, що називалася постерунком поліції. У душі я просив Всевишнього дати мені сили і витривалости під час тортур. На постерунку вкинули мене до одиночної камери з малим заґратованим віконцем, не знімаючи з мене кайданів. Не довго довелося чекати на візиту „гостей”. На моє щастя першим відвідав мене садист Сціньскі. Увійшовши в камеру, він без слів підступив до мене і з усіє! сили вдарив кулаком в обличчя. Удар був так сильний, що мені почорніло в очах, і я повалився на стіну. Через те, що руками не міг спертись, бо були скуті, я впав на підлогу. Цей перший удар кулаком був для мене, неначе застрик морфію, від якого задубіло все моє тіло. Душа, розум, почування, з обуренням реагували на знущання. Мій внутрішній бунт був такий сильний, що, здавалося, фізичні знущання не мають значення. З тим першим ударом мої побоювання про можливе зломання під час тортур, раптово з моєї свідомости зникли, і я відчув, що всі фізичні тортури витримаю.}

^{З часом мене покликали на допит, але вже без кайданів. У кімнаті за столом сидів молодий чоловік у цивільному і двоє поліцаїв. Цей, в цивільному, почав записувати мої дані. Відповідаю по-українськи. Поліцист Левандовскі остерігає мене, що цей пан по ,,руську” не розуміє. Кажу Левандовському, аби він переклав на польську, бо я не вмію по-польськи. Він замірився мене ударити, але той у цивільному його зупинив. Записавши мої дані, він почав вести слідство. Хто організував демонстрацію? Хто належить до ОУН? Яку функцію я виконую в ОУН? Відколи я належу до ОУН? і т. д. Відповідаю на всі запитання негативно. Хто організував демонстрацію, кажу, що не знаю. Він радить мені говорити все, що знаю. Так буде краще для мене. Ми все про тебе й так знаємо: твої колеги під час слідства докладно розповіли про тебе все. Якщо ти по-доброму не зізнаєшся, то ми вжиємо таких методів, від яких будеш співати все, наче канарик. Коли я сказав, що признатись не маю до чого, він наказав поліцаям вивести мене до камери і „попросити” говорити правду. Поліцаї тільки на це чекали.}

^{Схопили мене за руки, повели до тієї самої камери, звідки забрали і почали „допит”. Найбільше старався поліцист Левандовскі, той самий, що в 1930 р. із поліцистом Сціньским, шукаючи за зброєю у нас на господарці, змасакрували мого тата до непритомности, що він кілька тижнів мусів лежати в ліжку. Насправді, це не було допитом. Вони і не вміли допитувати. Це були звичайнісіньскі садисти безборонного українця. Левандовскі про це відкрито заявив у своїй „вступній промові”:}

^{„Ну цож хамє, тераз бендзєми будоваць Українев. Я уж длуґо чекалем на цєбє, пташку. Дзісяй ми собє поґадами на розум, ти гайдамацка мордо”.} 

^{І почалось! На допомогу прийшов ще один садист, Сціньский. Після кількох сильних ударів по голові я знепритомнів і повалився на землю. Як довго вони вправлялися, я не пам’ятаю, бо втратив свідомість. Коли прийшов до пам’яти, то побачив, що я лежу на підлозі облятий водою. Спробував підвестись на ноги, але був так ослаблений, що не міг піднятися: я був фізично знесилений і пригноблений психічно. Після тортур навіть про сон не було мови. У голову приходили різні думки, від яких годі було спекатися. Аби не впасти в стан депресії та песимізму, я почав пригадувати собі та повторювати усі Шевченкові вірші, які тільки знав, а знав я їх уже багато. І був з того дуже вдоволений, бо це тимчасово заспокоїло мій психічний настрій. У неділю ранком вивели мене знову до слідчого. Біля столу цього разу сидів місцевий поліцист, уже готовий до „роботи” наді мною. Побачивши мене в такому нужденному стані, він іронічно запитав, як мені спалося. Не діждавшись відповіді, почав допит, ставлячи мені такі ж самі запитання, які я чув попереднього дня: Як довго я належу до ОУН? Хто є провідником на Бузеччині? Хто організував демонстрацію? і т.д. Але я мовчав, або давав негативні відповіді. Я зрозумів, що він більше зацікавлений „побавитись” зі мною, аніж допитувати. Через деякий час його нерви не витримали, він підскочив до мене і з усієї сили заїхав мені кулаком в обличчя.}

^{Удар був такий сильний, що я вилетів з крісла на землю. Йому на допомогу прийшло декілька поліцаїв, що були присутні в кімнаті, і почалася знову масакра. Після доброго „маглю” мене затягнули до камери і кинули на цементовану підлогу. Того самого дня, під вечір, мені принесли кавалок хліба, який передала мама, і збанок води. Від побиття у мене боліли щоки і я не міг кусати зубами. Мачав хліб у воду й ковтав, не прожовуючи. Після двох днів „дружніх” допитів, не довідавшись від мене нічого, мене перевели до Бузецької тюрми. Слід згадати, що методи, яких вживала Бузецька поліція супроти в’язнів, були дуже примітивні і не практичні, бо саме мордобиття в’язнів багато користи їм не принесло. Масові арешти української молоді на терені Бузеччини викликали ще більшу ненависть і ворожнечу між двома ворогуючими народами, українським і польським. Польська молодь сусідніх сіл і колоній, зорганізована в парамілітарні відділи під патронатом поліції, ходила групами по українськихселах і тероризувала населення, шукаючи нагоди, щоб виявити свій „героїзм” ".}

^{"Оформивши протоколи на заарештованих у Буську, нас усіх, 14 в’язнів, відвезли до Окружної тюрми в Золочеві. У золочівській тюрмі я перебував цілий час у 31-шій камері. Тут варто згадати, що в золочівській тюрмі адміністрація}

^{вела дуже жорстокий спосіб покарання „непокірних” в’язнів. Це були так звані „паси”. Процедура покарання пасами відбувалася в такий спосіб: людині закладали руки на шию і в’язали ремінним пасом, який по середині мав залізне коліщатко. Ноги також зв’язували вище стіп паском з таким самим коліщатком. Тоді брали міцного паска і чіпляли одним кінцем до коліщатка на руках, а другим — до коліщатка на ногах. Тоді стягали ті коліщатка до купи, вигинаючи тіло людини в каблук, плечима до середини, а животом назовні. Тоді били палицями по вигнутому животі. Головним екзекутором під час тих мук був пшодовнік Маціборскі, який залюбки переводив ці жорстокі „операції” на в’язнях-українцях. Тим способом він замучив у 1938 році молодого юнака Василя Безкоровайного з Тернопільщини. Наглядачами в нашому відділі були: Баран, Дудек і пшодовнік Бернард. Ці особливо запам’ятались мені, бо були дуже мстиві."}