Як довоєнна Польща сама собі створювала ворогів
2016-11-14 18:10
Довоєнна Польща, Галичина, кілька фрагментів спогадів українця, патріота, які досить добре ілюструють причини антипольських настроїв серед молодих українців у міжвоєнний період.
Дитинство:
Саме тоді, коли в нашій родині панував гнітючий настрій, бо захворів тато, а я втратив будь-яку надію піти до гімназії, зі Львова приїхала тітка Юля до нас на вакації. Побачивши мензасмученим, тітка розпитала маму, що зі мною сталося. Коли мама розповіла тітці, що я хочу піти вчитися до гімназії, але матеріяльні статки родини цього не дозволяють, тіткапорадила, аби я поїхав з нею до Львова, а там вуйко Ляска справу з наукою напевно полагодить позитивно, бо він має дуже багато впливових людей у Львові. Щоб не витрачати багато часу, ми з тіткою негайно поїхали до Львова. Вуйко Ляска, дійсно, почав дуже енергійно робити заходи в моїй справі.Кілька разів випало й мені їхати з вуйком, як поводиреві. Вже по кількох днях вуйко знайшов, кого треба. Тією людиною, яка мала вирішити, чи буду я прийнятий до школи, був директор гімназії проф. Домбровскі. Він мешкав на бічній вул. Янівській неподалік від Янівського цвинтаря. Мав дуже гарний одноповерховий будинок з гарним городом і квітником.Заїхавши до нього, вуйко представив мене як Туньо, бо так всі мене звали. Професор попросив вуйка до середини покою, а мені казав побути з дітьми в городі. Він мав дві дівчини, одна була старша за мене, а одна — молодша. По якомусь часі мене покликали до середини, і професор поставив мені кілька простих запитань. Вуйко з вдоволенням сказав мені, що проф. Домбровскі певний, що мене приймуть до гімназії. Я для цього якнайскорше повинен принести своє свідоцтво і посвідку про хрещення. Полагодивши все з документами, я негайно маю переїхати жити у Львів до вуйка і брати підготовчі лекції у професора, якого порекомендував проф. Домбровскі. Цим учителем мав бути проф. Якубовскі, який мешкав на вул. Бема, неподалік вуйка. Я міг ходити до нього пішки на лекції. Моїм радощам не було кінця, бо зможу вчитись у гімназії — і здобуду освіту! Полагодивши все, що треба у Львові, я негайно поїхав додому за посвідкою про хрещення і свідоцтвом. Удома всі зраділи моїм успіхам. Одержавши свідоцтво і посвідку від священика, я навіть не звернув уваги на те, що там було написано, чорним по білому, що я українець, греко-католик і називаюся Дмитром. У неділю по полудні я вже був у Львові зі своїми документами. У тітки гостило кілька людей, а між ними і проф. Якубовскі, який мав допомагати мені своїми лекціями вступити до гімназії.Вуйко попросив мене, щоб я показав свідоцтво панові Якубовскому. Подаючи свідоцтво Якубовскому, я слідкував за виразом його обличчя, маючи на увазі мої дуже добрі оцінки в свідоцтві. Але, як виявилося, не оцінками був зацікавлений пан Якубовскі. Поглянувши на свідоцтво, Якубовскі, зі збентеженим виразом на обличчі поглянув на мене, на вуйка і ще раз на свідоцтво, і, хвилюючись, запитав мене, чи це моє свідоцтво. Діставши підтверджуючу відповідь, він звернув мені увагу на те, що там я Дмитро, а не Туньо, і українець, греко-католик. Почувши невдоволений голос Якубовского, вуйко відповів йому, що це не має значення, бо посвідку легко замінити на римо-католицьку. Прислуховуючись до розмови про зміну посвідки на римо-католицьку, а це було рівнозначно зміні української національности на польську, я відчув раптово, що земля піді мною пливе. У душі з’явилася відраза до всіх тих, що були в хаті, а також до вуйка. Я перепросив присутніх — і вийшов в город, щоб заглушити біль і жаль, які налягли на мою душу. Рівночасно я вперше відчув, як мені хочеться бути в селі — між своїми. Другого дня вуйко з тіткою поїхали до міста, а коли повернулися додому, втішали мене, що все буде добре. Вони поробили всі заходи, щоб мене таки прийняли до школи, рівночасно пояснили мені, що мій тато мусить приїхати до Львова і дати письмову згоду на перенесення моєї посвідки до костьолу. Уже дорогою додому, я усвідомив, що з того нічого не вийде, бо знав, що мій тато на це не піде, але я також не буду платити за освіту честю. Удома розповів батькам про неприємні проблеми, що пов’язані зі школою. Рідні слухали спокійно, а коли я скінчив,мій батько сказав:„Сину, я був гордий за тебе тому, що ти народився вільною людиною у вільній Українській Державі. І тому я не хочу, щоб тебе виховували ті, які приготовляють загибель нашому народові. Дозволу на перенесення посвідки до костьолу я не дам”.
До вступу в ОУН:
"Сьогодні, людині необізнаній з політичною атмосферою того часу, може здаватись дивним, що молодий хлопець добровільно, ризикуючи щастям, а то й життям, шукав нагоди вступити в члени ОУН, за яку польський режим дуже жорстоко карав. Але українська патріотична молодь не мала іншоговиходу. Щоденна образа національного „Я” польськими урядовцями і поліцаями вимагали від української молоді стати в обороні національної чести. Більше всього хотілось помститись за мову. Адже часто можна було почути на пошті чи в якомусь іншому місці від польського службовця таке — „Хамської мови не розумію, говори по-польськи”.Ця зневажлива поведінка людей панівної нації глибоко ранила українську душу. Для прикладу, наведу випадок, який не був одиноким в ті часи.У Буську на пошті Михайло Ковалик з Яблунівки полагоджував якусь справу і звенувся до службовця по-українськи. Урядовець в нахабний спосіб заявив, що він „свинської мови не розуміє”. І назвав Михайла хамом. Михайло не роздумуючи плюнув урядовцеві в очі — й хотів вийти. Але далеко не відійшов: урядовець негайно повідомив поліцію — і Михайло опинився в постерунку. Там його перетримали 24 години за образу чести польського урядовця. Ну, і немилосердно побили, аби на другий раз він був покірним. Кожний польський поліцист був паном життя і смерти в українському селі. Він мав необмежену владу накладати грошові кари на селян за дрібниці, аби лише їм дошкулити. Виїхав селянин без таблички на возі — кара. Навіть пліт з хворосту мусів бути побілений. Він міг заарештувати кожного українця і перетримати на постерунку 48 годин, де над людиноюжорстоко знущалися. У Буську на постерунку було двоє поліцаїв, які з патологічною ненавистю ставились до всього, що українське. Це — Левандовскі і Сціньскі.".
Арешт і ув'язнення:
(Aвтор був заарештований за участь в акції солідарності з Карпатською Україною - тобто, Українці не мали права радіти, що в Закарпатті створено українську державу - це вважалося антидержавним виступом.)
„ У суботу, 12 листопада(1938), я окружною дорогою вибрався до Буська на розмову до адвоката Струтинського. Під час розмови з адвокатом, несподівано до канцелярії Струтинського вдерлось непрошено двоє поліцаїв і відразу звернулися до мене, як я називаюся. Почувши моє ім’я, один з них закричав мені: „Ще маєш час на адвоката, ходи з нами!” І я опинився в руках поліції. Наложивши кайданки на руки, вони повели мене через середину міста, неначе великого злочинця, на постерунок поліції. Щоби на зовні не виявляти душевного занепокоєння, я йшов з піднесеною головою і сміло дивився кожному перехожому у вічі. Зустрічаючи українців, які мене знали і своїми мовчазними поглядами висловлювали мені співчуття, я відповідав їм усмішкою на вустах, хоча душу і серце облягали пекучий біль і ненависть до гнобителів. Мене затягнули до катівні, що називалася постерунком поліції. У душі я просив Всевишнього дати мені сили і витривалости під час тортур. На постерунку вкинули мене до одиночної камери з малим заґратованим віконцем, не знімаючи з мене кайданів. Не довго довелося чекати на візиту „гостей”. На моє щастя першим відвідав мене садист Сціньскі. Увійшовши в камеру, він без слів підступив до мене і з усіє! сили вдарив кулаком в обличчя. Удар був так сильний, що мені почорніло в очах, і я повалився на стіну. Через те, що руками не міг спертись, бо були скуті, я впав на підлогу. Цей перший удар кулаком був для мене, неначе застрик морфію, від якого задубіло все моє тіло. Душа, розум, почування, з обуренням реагували на знущання. Мій внутрішній бунт був такий сильний, що, здавалося, фізичні знущання не мають значення. З тим першим ударом мої побоювання про можливе зломання під час тортур, раптово з моєї свідомости зникли, і я відчув, що всі фізичні тортури витримаю.З часом мене покликали на допит, але вже без кайданів. У кімнаті за столом сидів молодий чоловік у цивільному і двоє поліцаїв. Цей, в цивільному, почав записувати мої дані. Відповідаю по-українськи. Поліцист Левандовскі остерігає мене, що цей пан по ,,руську” не розуміє. Кажу Левандовському, аби він переклав на польську, бо я не вмію по-польськи. Він замірився мене ударити, але той у цивільному його зупинив. Записавши мої дані, він почав вести слідство. Хто організував демонстрацію? Хто належить до ОУН? Яку функцію я виконую в ОУН? Відколи я належу до ОУН? і т. д. Відповідаю на всі запитання негативно. Хто організував демонстрацію, кажу, що не знаю. Він радить мені говорити все, що знаю. Так буде краще для мене. Ми все про тебе й так знаємо: твої колеги під час слідства докладно розповіли про тебе все. Якщо ти по-доброму не зізнаєшся, то ми вжиємо таких методів, від яких будеш співати все, наче канарик. Коли я сказав, що признатись не маю до чого, він наказав поліцаям вивести мене до камери і „попросити” говорити правду. Поліцаї тільки на це чекали.Схопили мене за руки, повели до тієї самої камери, звідки забрали і почали „допит”. Найбільше старався поліцист Левандовскі, той самий, що в 1930 р. із поліцистом Сціньским, шукаючи за зброєю у нас на господарці, змасакрували мого тата до непритомности, що він кілька тижнів мусів лежати в ліжку. Насправді, це не було допитом. Вони і не вміли допитувати. Це були звичайнісіньскі садисти безборонного українця. Левандовскі про це відкрито заявив у своїй „вступній промові”:„Ну цож хамє, тераз бендзєми будоваць Українев. Я уж длуґо чекалем на цєбє, пташку. Дзісяй ми собє поґадами на розум, ти гайдамацка мордо”.І почалось! На допомогу прийшов ще один садист, Сціньский. Після кількох сильних ударів по голові я знепритомнів і повалився на землю. Як довго вони вправлялися, я не пам’ятаю, бо втратив свідомість. Коли прийшов до пам’яти, то побачив, що я лежу на підлозі облятий водою. Спробував підвестись на ноги, але був так ослаблений, що не міг піднятися: я був фізично знесилений і пригноблений психічно. Після тортур навіть про сон не було мови. У голову приходили різні думки, від яких годі було спекатися. Аби не впасти в стан депресії та песимізму, я почав пригадувати собі та повторювати усі Шевченкові вірші, які тільки знав, а знав я їх уже багато. І був з того дуже вдоволений, бо це тимчасово заспокоїло мій психічний настрій. У неділю ранком вивели мене знову до слідчого. Біля столу цього разу сидів місцевий поліцист, уже готовий до „роботи” наді мною. Побачивши мене в такому нужденному стані, він іронічно запитав, як мені спалося. Не діждавшись відповіді, почав допит, ставлячи мені такі ж самі запитання, які я чув попереднього дня: Як довго я належу до ОУН? Хто є провідником на Бузеччині? Хто організував демонстрацію? і т.д. Але я мовчав, або давав негативні відповіді. Я зрозумів, що він більше зацікавлений „побавитись” зі мною, аніж допитувати. Через деякий час його нерви не витримали, він підскочив до мене і з усієї сили заїхав мені кулаком в обличчя.Удар був такий сильний, що я вилетів з крісла на землю. Йому на допомогу прийшло декілька поліцаїв, що були присутні в кімнаті, і почалася знову масакра. Після доброго „маглю” мене затягнули до камери і кинули на цементовану підлогу. Того самого дня, під вечір, мені принесли кавалок хліба, який передала мама, і збанок води. Від побиття у мене боліли щоки і я не міг кусати зубами. Мачав хліб у воду й ковтав, не прожовуючи. Після двох днів „дружніх” допитів, не довідавшись від мене нічого, мене перевели до Бузецької тюрми. Слід згадати, що методи, яких вживала Бузецька поліція супроти в’язнів, були дуже примітивні і не практичні, бо саме мордобиття в’язнів багато користи їм не принесло. Масові арешти української молоді на терені Бузеччини викликали ще більшу ненависть і ворожнечу між двома ворогуючими народами, українським і польським. Польська молодь сусідніх сіл і колоній, зорганізована в парамілітарні відділи під патронатом поліції, ходила групами по українськихселах і тероризувала населення, шукаючи нагоди, щоб виявити свій „героїзм” ".
Тюрма у Золочові:
(Автора спогадів засуджено до 3 років ув'язнення, нагадую, що це було покарання за участь в "антидержавній демонстрації" і членство в ОУН (хоча ніхто цього в суді не довів) - для польської влади кожен українець-патріот був ОУН-івцем - під час згаданого судового процесу засуджено 14 молодих людей, лише троє з них були членами ОУН. Решта стала ними пізніше...)
"Оформивши протоколи на заарештованих у Буську, нас усіх, 14 в’язнів, відвезли до Окружної тюрми в Золочеві. У золочівській тюрмі я перебував цілий час у 31-шій камері. Тут варто згадати, що в золочівській тюрмі адміністраціявела дуже жорстокий спосіб покарання „непокірних” в’язнів. Це були так звані „паси”. Процедура покарання пасами відбувалася в такий спосіб: людині закладали руки на шию і в’язали ремінним пасом, який по середині мав залізне коліщатко. Ноги також зв’язували вище стіп паском з таким самим коліщатком. Тоді брали міцного паска і чіпляли одним кінцем до коліщатка на руках, а другим — до коліщатка на ногах. Тоді стягали ті коліщатка до купи, вигинаючи тіло людини в каблук, плечима до середини, а животом назовні. Тоді били палицями по вигнутому животі. Головним екзекутором під час тих мук був пшодовнік Маціборскі, який залюбки переводив ці жорстокі „операції” на в’язнях-українцях. Тим способом він замучив у 1938 році молодого юнака Василя Безкоровайного з Тернопільщини. Наглядачами в нашому відділі були: Баран, Дудек і пшодовнік Бернард. Ці особливо запам’ятались мені, бо були дуже мстиві."
І ще один фрагмент із спогадів вже з часів першої радянської окупації, який показує, що ненависть молодої людини до польської держави, не переноситься безпосередньо на поляків:
Депортація в Сибір:
"Тим часом у районі сталась небуденна подія, яка своїм трагізмом наводила жах на багатьох людей. В ніч на 10-те лютого 1940 року в моє село вночі наїхало багато енкаведистів і наказали десятникам зігнати до сільради 60 підвод. У селі почалась паніка і багато селян, в поспіху, приготовлялись в далеку дорогу, на Сибір. Та доля того разу лише пожартувала з українців. Біля другої години вночі, цілий транспорт саней рушив у напрямі польської колонії. До сходу сонця в колонії не залишилось жодної живої душі. Біля шестидесяти польських родин були брутально вигнані із своїх хат та насильно вивезеніна станцію Красне, а далі на Сибір. Не пожаліли ані старих, ані хворих, немічних (а були й такі), ані дітей. Хто чинив спротив, того прикладами рушниць виганяли майже голого, хоч надворі була сувора зима. Хоча між українцями та поляками були свої порахунки, проте терор, що його застосували московські садисти супроти невинних людей, потряс все населення. Нарід зрозумів, що людське життя в країні Совєтів не варте нічогісінько — „гріш йому ціна” ".
Це спогади одного українця, лише фрагменти, лише кілька прикладів. Цей чоловік - патріот України, народився у вільній українській державі, через кілька днів після проголошення незалежності, батько виховав його у патріотичному дусі, не у ненависті до інших, а в любові до власної Батьківщини...
Ненависть до інших, якщо й взагалі з'явилась, то спровокована самими іншими, які:
- - в дитинстві били його по руках за українську мову,
- - забороняли йому називати себе українцем,
- - в школі розповідали йому про поляків - шляхетних героїв і русинів - зрадників і різунів,
- - називали його бидлом, ще й з чорним піднебінням,
- - катували його в польських в'язницях,
- - знищували сотні православних церков,
і т.д... і т.п...
А все лише через те, що був українцем і хотів жити, як вільна людина, у власній українській державі, як мільйони інших українців...
Чи Польща, будучи правонаступницею ІІ Речі Посполитої, коли-небудь попросить в українців пробачення за етноцид, який проводився щодо українського народу у міжвоєнний період?
Історичні порахунки, які полягають у звинуваченні інших при одночасному замовчуванні та недооцінюванні власних гріхів - ци виняткове лицемірство...
Добродій