«Більш широкої співпраці [українців з поляками проти німецьких і радянських окупантів] з польськими загонами не відбулось. Правило «розділяй і володарюй» знову подіяло. В певній мірі через те, що взаємно позбувались еліт, інтелігенції, а передовсім духовних лідерів. А що залишиться від тіла, якщо в нього забрати дух?» 

- Гжегож Яцек Пеліца.

В той час священники, особливо для бездержавних українців, були не лише духовними опікунами, а й лідерами, осердям, громад, носіями просвіти, зв’язковими з українським світом. На прикордонних територіях, де чергувались українські і польські села, визначальними елементами ідентичності були релігія і мова. Священик і церква, ксьондз і костел були, як прапор України або Польщі, що позначали територію. Знищення центрів просвіти, церков, вчителів, священиків - обезголовлювало громади, позбавляло їх орієнтирів. Це не нова тактика окупантів. У підвладній радянським окупантам Україні так само в першу чергу знищувалась інтелігенція, без якої малоосвічені маси не вміли організувати спротив окупанту.
Вбивство священиків у польсько-українському протистоянні почалось з отця Сергія Захарчука – святого, канонізованого у 2003 році Польською Автокефальною Православною Церквою.
Сергій Захарчук народився у 1915 році в Шиховицях на Холмщині в родині Миколи та Марії. Його батько був дияконом і відомим диригентом церковних хорів. Майбутній священик навчався в духовній семінарії у Кременці, в школі диригентів і церковних псалмістів у монастирі св. Онуфрія в Яблучній. У 1938 році одружився з Алевтиною, яка походила з Крилова. Висвячений у монастирі св. Духа у Вільнюсі, після чого був відправлений душпатирем у Набруж, де був лише костел, бо православну церкву зруйновано у 1938 році. Через це тимчасову церкву організували в будинку, де він мешкав. Отець Сергій Захарчук створив чоловічий хор зі 120 осіб, відомий на всю околицю. Кожного року вони їздили на свято Турковицької Матері Божої у турковицький монастир. 
«Часи були неспокійні. Раз-по-раз чулося, що когось з наших вбили» - розровідала матушка Алевтина. Часто отцю Захарчуку підкидали короткі листівки з погрозами «забирайся геть». Однак він присягав, що не покине вівтар.
5 травня 1943 року отець Сергій Захарчук залишив дружину в Крилові і попрямував у Набруж, де наступного дня мав відправити службу в день пам’яті святого Юрія (Георгія Побідоносця). 6 травня він почав відправляти службу, під час якої у церкву увірвались бандити. Збили священика з ніг вдаривши прикладами автоматів і, перекинувши навзнак, копали ногами і били автоматами, поки він не втратив свідомість. Мучили його: викололи очі, відрізали язик і вуха, скрутили голову, повернувши обличчям в бік спини. Зламали йому руки і ноги. Потім спрофанували церкву, перекидаючи престол, Євангеліє і чашу зі святим мирром. При виході вистрілили в голову мученика. Згідно деяких спогадів свідків, разом з ним тоді загинуло 14 парафіян, серед яких 7 жінок. 
Польська версія: «поп Сергій Захарчук був членом ОУН і брав активну участь в комісії переселень, збирав від своїх парафіян доноси та інформацію про польське населення і підпілля, які передавав німцям. Це було встановлено без всяких сумнівів і за це від польського підпілля він отримав вирок смерті» - написано в «Хроніці села і колонії Набруж». Його звинувачували в арешті кількох жителів села. Вирок виконали 6 травня 1943 року. Іренеуш Цабан у своїй книзі « На два фронти» написав, що вирок виконала група солдат з компанії «Набруж-Ликошин» під керівництвом «Бетона» (Шатковський). Убезпечували акцію солдати з плутону «Яреми» (Юзеф Ярмулович) компанії «Набруж». Польскі джерела не підверджують, що перед смертю священика катували.
30 травня 1943 року українці помстились, вбивши в Наброжу трьох поляків, серед яких ксьондз Владислав Яцняцький.
Ксьондз Владислав Яцняцький служив у Наброжу з 1928 року. Він сподівався помсти і нібито почувши про вбивство отця Сергія Захарчука сказав: "Таким чином ви вбили і мене".
Ксьондз Яцняцький не був пасивни щодо подій в його парафії. Він брав активну участь в конспірації, взявши псевдонім "Мак". На його плебанії відбувались конспіраційні збори. Він був свідомий загроз. Його попереджали католики і православні. Дні він проводив в Наброжу, вночі переховувався. Це тривало якийсь час, бо партизани пообіцяли йому повну охорону. Згідно польської версії, кільканадцять націоналістів з УПА в ніч з 29 на 30 травня 1943 року напали на плебанію. Ксьондзу Яцняцькому вистрілили в живіт і через кілька годин він помер. В цю ж ніч на плебанії вбито сестру ксьондза Леокадію Яцняцьку, прислугу Марію Бартошик і її 13-річного сина Станіслава. Перед плебанією вбито 41-річного підпоручника Томаша Вєлоша псевдонім "Остоя", вчителя, коменданта осередку АК Ликошин, Набруж - Старе Село , який йшов на зустріч з ксьондзом. У ногу був поранений Юзеф Новосад псевдонім "Клон", який також йшов на цю зустріч. Він поплазував по полю до ставу і сховався в очереті. Ксьондз Яцняцький нібито перед смертю сказав, що пробачає своїм вбивцям.

В місцевій хроніці написано, що за вбивство українцями ксьондза і підпоручника Вєлоша польські партизани наступної ночі прибули у село і вбили 16 українців, яких підозрювали в нападі на поляків. В наступні місяці встановили прізвища вбивць і також їх вбили (тобто 16 "підозрюваних" українців, вбитих відразу після вбивства ксьондза були невинними?).
"Дуже трагічно виглядало село Набруж під час поховання спочатку польських жертв, а на наступний день українських" - написано в хроніці села. 
"під час поховання спочатку польських жертв" - і знову польська "правда", тобто, як завжди неправда ... Першою жертвою польсько-українського конфлікту в цьому селі був отець Сергій Захарчук. Але поляки намагаються вмовити собі і світові, свої власні міфи, що їхні злочини є лише "відплатою" та "самообороною".
На офіційному сайті початкової школи в Наброжу в рубриці «Історія Наброжу» таких польських «правд» є більше, наприклад:
«У другій пол. ХІХ ст. в Наброжу збудували муровану православну церкву. У 1938 році через малу кількість парафіян, так як більшість після толеранційного наказу перейшла на католицизм, була розібрана. Розібраний будівельний матеріал використали для будівництва школи в Лащові».
Саме таку «правду» пропонують нам поляки, такої «правди» вчать своїх дітей: в селі не було православних, тому спокійно розібрали нікому непотрібну будівлю – але це ж брехня!!!
Церкву в Наброжу зруйновано в рамках злочинної акції знищення православних церков. Мета акції – примусова полонізація і католизація місцевого українського населення. 
Вища мета акції – ЕТНОЦИД.
Далі читаємо:
«Під час окупації в селі почала діяти українська школа і відкрито світлицю для української молоді».
У цьому селі українські діти не могли раніше вивчати свою рідну мову – через ту саму злочинну полонізацію.
Під час німецької окупації можна було відкрити українську школу і створити тимчасову церкву за умови, що була така потреб. Раптом виявилось, що православні все ж таки були у селі. Раптом виявилось, що діти хотіли вивчати українську мову, яку не могли вивчати у «демократичній» довоєнній Польщі.
Далі в тексті також згадується отець Захарчук:
«Під час окупації в селі почала діяти українська школа і відкрито світлицю для української молоді. Сюди прибув зі Львова поп Сергій Захарчук., який поселився в школі, де також створено православну каплицю. 30 травня 1943 року українці напали на плебанію і вбили ксьондза Владислава Яцняцького і ще 4 осіб».
І знову польська «правда» - «українці напали і вбили».
А про те, що за місяць до цього поляки напали і звіряче вбили отця Захарчука, учень початкової школи в Наброжу вже не дізнається. Бо діюча в Прольщі схема проста, як двері: українці невідомо чому вбили ксьондза, а поляки у відповідь на наступний день вбили кільканадцять українців… у відповідь, з помсти.
Українці спалили костел (невідомо чому) і знову поляки мали привід для помсти…
Але ж це фальш, брехня і історичне шахрайство...
То поляки вбили православного священика, а потім українці помстились, вбивши ксьондза…
Це поляки зруйнували святу для православних українців церкву, а в травні 1943 знищили вівтар і церковне приладдя в каплиці, створеній в приміщенні школи. І лише пізніше у 1944 році українці підпалили костел…
Саме так розгорталась спіраль взаємних вбивст і помст…
А не навпаки, як нам вмовляють польські дипломовані і титуловані історичні шахраї…
Вбивство отця Сергія Захарчука – це перше вбивство духовної особи під час польсько-українського конфлікту часів ІІ світової війни, де точно відомо, що вбивцями було підпілля протилежної сторони…
У книжці Семашків, а також у книжках і публікаціях інших кресових мракобісів щоправда з’являється прізвище ксьондза Босака, вбитого «українськими націоналістами» у 1941 році, але в даному випадку різняться дати (в Семашків серпень, у Вікіпедії вересень, а варшавська прокуратура вказує липень), в лісі знайдено тіло вбитого ксьондза… і що відомо про винуватців? Невідомо зовсім нічого. Відомо тільки це – цитата з рішення варшавської прокуратури про припинення слідства:
«23 липня 1941 р. у вечірній час його викрали з дому у Маріамполі, після чого скалічили і вбили на полі поблизу».
Більше того – навіть ім’я цього ксьондза часто пишуть по-різному в польських джерелах: то Мар’ян, то марцін Босак. Відомо, що ксьондз Босак був вбитий. Але ким? Невідомо. А як невідомо, то точно українськими націоналістами.
Таким чином Семашки дописали до своїх підрахунків тисячі осіб, які, на їх думку, обтяжують рахунок «українських націоналістів», хоча насправді були жертвами масових на той час злочинів під час грабежів, скоєних злочинними бандами, яких тоді було по кілька в кожному районі. Ці банди не мали національності – в них одночасно могли бути євреї, поляки, росіяни і українці…
У цьому тексті представлено постать православного священика Сергія Захарчука і обставини його мученицької смерті. Ми показали, що виколювання очей, відрізання язика, вух і інших частин тіла, про які так багато пишуть в польських кресових джерелах, також з’являються в українських джерелах, а звіряче вбиваючими виродками в них виступають поляки. Дата цього жорстокого вбивства – початок травня 1943 року. Це ще не трагічний липень на Волині…
Заодно при пошуку матеріалів для написання цього тексту ми виявили кілька менших і більших випадків брехні і маніпуляції.
Це тільки кілька малих неправд, але саме так збудовано «історичну правду» в Польщі. Кожна окрема тема при опрацюванні виявляє принаймні кілька маніпуляцій, брехню і фальшивки... Саме таких дрібних фальшивок можна назбирати сотні. тисячі, сотні тисяч, зерно до зерна…