2019-01-14 08:17

“Кількість загиблих в бою (або померлих від поранень): 1 поляк, 23 українці”.

^{“Близьке сусідство УПА для Групи “Основа” 27 Волинської Дивізії було небезпечне, у зв’язку з чим 20 лютого 1944 р. дві компанії з батальйону пор. Єжи Красовського "Леха" і виділений відділ батальйону пор. Сильвестра Броковського "Богорії" у важкому кілкагодинному бою розбили потужний осередок УПА. В бою загинули 23 упівці... Цивільне населення, яке разом з УПА раніше повернулось в село, при перших пострілах залишило село на попередньо підготованих санях, їх польська сторона не чіпала. В селі створено польський осередок потужністю в один плутон...”.}

^{“В бою загинули 23 упівці... Цивільне населення... залишило село на попередньо підготованих санях, їх польська сторона не чіпала. ”}

 

Ксьондз перерізаний пилкою

^{“12 липня 1943 р. вночі місцева упівська боївка під командуванням “Кривавого Потапа” напала на будинок, в якому жив ксьондз Кароль Баран, 61 рік, iвивезла ксьондза в ліс поблизу, де його перерізали пилкою в дерев’яному кориті. Ксьондз Кароль Баран був парохом римо-католицької парафії Коритниця, але з 1939 р., після переїзду ксьондза Базилія Стислизі Стенжариць до Городлі (гміна Городло, повіт Грубешів, воєводство Люблінське), перебував в Стенжаричах”.}

^{“Жахливим прикладом смерті може бути Коритниця у Володимирському повіті, де здичавіла банда УПА вбила Кароля Барана, який був парохом цієї парафії. Після того, як вдерлись на плебанію, завдали йому кілька ударів ножем, потім пораненого, б’ючи, вивололкли назовні, поклали в дерев’яне корито і перерізали впоперек пилкою ”.} 

 

- Філіп Ожаровський “Коли палала Волинь”, 1996 рік — с. 82.

 

^{"О. Баран Кароль (1882 – 1918). Належав до Луцько-Житомирської дієцезії і був випускником духовної семінарії в Житомирі. У 1907 – 1910 роках був вікарієм в парафії Летичів. Пізніше, протягом 7 років (1910-1917) був вікарієм, а потім адміністратором парафії Турійськ в деканаті Ковель, а також ad interim парафії Перевали в деканаті Дубно. У 1918 році був вбитий більшовицькою бандою у парафії Красилів на Волині, яка на той час налічувала 2200 вірних. "}

-  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 150

 

 

^{“...Можливо, що першим католицьким мучеником в часи комуністичної влади був ксьондз Ксавери Марцініан з Неутеран (давні Польські Інфланти), вбитий біля вівтаря 7 березня 1918 року. Через три тижні загинув ксьондз Єврегій Свєнтопелк-Мірський з Могильова, якого тортурували, а потім розстріляли після того, як він відмовився відріктись Віри. Невдовзі мученицькою смертю загинули: ксьондз Кароль Баран з волинського Красилова, ксьондз Вінцент Міколайтіс з Архангельська, ксьондз Шимон Бабарський з Чорного Острова (його тіло кинули на поживу псам), ксьондз Ян Вебер зі Слонімії, ксьондз Ришард Кнобельсдорф з Жупран (живцем закопаний, перед тим йому на спині вирізали хрест і відрізали палець з прелатським перстнем), ксьондз Адольф Ковальський з Радивилова і багато інших”.}

https://gloria.tv/article/STmwVzHCmjnz1m9TGqZHnec2M

 

Ми не знаємо коли і за яких обставин загинув ксьондз Баран. Але точно знаємо, що 1918 рік він пережив — його прізвище фігурує в схематизмах Луцької Дієцезії за 1925 рік, як адміністратора парафії Локачі:

 

 

джерело:

Dioeceses Luceoriensis et Żytomiriensis nec non Ecclesiae per Podoliam - Anno Domini 1925 

(сторінка 36)

 

 

^{Село Стенжаричі} 

^{Українське село, в якому проживало кільканадцять польських родин. Від початку німецької окупації від березня-квітня 1943 р. в селі знаходився відділок української поліції. Після того, як поліцаї покинули службу, в селі знаходився осередок УПА. 11 липня 1943 р. в неділю українці мали напасти на костел під час богослужіння, про що по секрету поінформувала Гелену Вуйцік одна з її українських шкільних подруг. Мати Гелени Вуйцік попередила ксьондза про загрозу небезпеки, в зв’язку з чим він повісив на дверях костелу оголошення, що богослужіння не відбудеться, бо він захворів. Тому напад не відбувся.}

^{“12 липня 1943 р. вночі місцева упівська боївка під командуванням “Кривавого Потапа” напала на будинок, в якому жив ксьондз Кароль Баран, 61 рік, і після впоралась з замками, вивезла ксьондза в ліс поблизу, де його перерізали пилкою в дерев’яному кориті. ... Крім ксьондза тоді викрали з дому і вбили 7 осіб, в т.ч.: Адамчик (Адамчук) з сином; вчитель Халурка; співласник млину Калікст Кунц; Ян Ліпінський. В деяких чоловіків руки були зв’язані колючим дротом (наприклад, Кунц) або були сліди тортур. Органіст Зламанчик зміг втекти. Це вбивство спричинило втечу частини польських родин у Володимир-Волинський або на територію Грубешівського повіту, Люблінського воєводства”.}

^{Наприкінці липня 1943 р. частина польського населення, яка встигла втекти під час нападу в липні, поїхала в свої обійстя, щоб забрати продовольство для себе і господарських тварин. На них напала банда місцевих українських селян, яка вбила 22 поляків.}

^{Після різанини поляків у Володимирському і Горохівському повіті, яка відбулась 11 липня 1943 р. і в наступні дні, між липнем і жовтнем 1943 р. в селі розмістився відділок шуцманів, що складався з 30 осіб, і в якому служили поляки. Польські шуцмани збирали таємно здобуту в битвах з УПА зброю в хорошому стані та амуніцію, а зіпсовану зброю здавали в відділок. Цей відділок співпрацював з самообороною, яка була створена раніше в колонії Стенжаричі. Навколо школи облаштували пункт оборони. У школу на ночівлю приходило польське населення з колонії. Коли не вистачало місця в будинку, кочували під голим небом під деревами.}

^{“В серпні 1943 р. біля села був вбитий член осередку АК з Городла (гміна Городло, повіт Грубешів, воєводство Люблінське) Альбін Данільчук “Забужняк” (див. Чернявка, гміна Коритниця)”.}

^{На відділок у школі постійно нападали боївки УПА. Бували критичні ситуації. Під час одного нападу упівці вистрілили з гарматки снаряд на школу, який вдарив в кут, але ніхто з людей не постраждав. Під час цього нападу спроваджено допомогу з Білина (гміна Верба), тобто партизанський відділ “Малого Петруся”, який схопив одного з упівців Мику Ручку з Устилуга (повіт Володимир-Волинський). Напад був відбитий.}

^{На зламі листопада-грудня 1943 р. відділок шуцманів вивели зі Стенжарич, а поляки почали залишати село. В село повернулись боївки УПА. 6 грудня 1943 р. упівська боївка, яка рекрутувалась з українців з навколишньої місцевості і українці сусіди здійснили масове вбивство 42 поляків на подвір’ї родини Карватів. Колонія була забудована розпорошено на великій території, що полегшило напад. Загинули, серед інших: Філіп Беднарчук, 47 років; Бжезінська, 48 років з дочкою; Бжезінська, 50 років; Антоній Бжезнякевич, 55 (58) років і його дружина Гелена, 49 (52) роки; Броніслава Грабінська з двома внучками (зарубані сокирами); Здіслав Карват, 47 років; Костецький; родина Маковських з 4 осіб, в т.ч. Яніна Маковська, 38 років і її два сини 17 і 15 років; Мохначевський; Ян Оріон, близько 60 років з дружиною і дочкою Люциною, 16 років; Фелікс Псюк; Раєвська, 50 років з дочкою, 18 років; Вадельська, 45 років з сином, 16 років; Ян Зайончковський, 20 років. Поховали жертв вбивства Вінцент Щухуляк і Костнтин Павловський в спільній могилі на площі біля костелу в Стенжаричах.}

^{В січні 1944 р., коли один з біженців прийшов в село, щоб зорієнтуватись в ситуації, українці заявили йому, щобвсі повернулись, бо нікому нічого не загрожує. Невдовзі, після повернення двох родин, всі - крім однієї особи, якій вдалось втекти — тобто 11 осіб, були вбиті.}

^{11 лютого 1943 р. ударна група З’єднання “Основа” 27 Волинської Дивізії АК під командуванням пор. Сильвестра Броковського “Богорію” з Селиськ (гміна Коритниця) хотіла витіснити зі Стенжарич ьоївки УПА, з боку яких очікували черговий напад на польські осередки (пор. Едвардполе, гміна Коритниця). Перед нападом на село, воно повністю опустіло, бо упівці побачили наближення польського відділу. Один упівець був застрелений. Через кілька днів упівці повернулись в село, яке було для них важливим осередком для випадів, і збудували систему оборонних укріплень.}

^{Близьке сусідство УПА для З’єднання “Основа” 27 Волинської Дивізії було небезпечне, через що 20 лютого 1944 р. дві компанії з батальйону пор. Єжи Красовського “Леха” і виділений відділ з батальйону пор. Сильвестра Броковського “Богорії” у важкому кількагодинному бою розбили потужний осередок УПА. В бою загинуло 23 упівці. З польського боку в бою з УПА загинув Мирослав Шлензак “Віс”, 19 років* з батальйону пор. Єжи Красовського “Леха”. Цивільне населення, яке разом з УПА раніше повернулось в село, при перших пострілах залишило село на попередньо приготованих санях, їх польська сторона не зачіпала. В селі встановлено польський осередок силою в один плутон.}

   ^{В п’ятдесятих роках НКВД перенесло останки вбитих 6 грудня 1943 р. поляків зі спільної могили на території села у спільну могилу на православному цвинтарі в селі Стенжаричі. Кількість жертв злочинів українських націоналістів: 104 поляки. Кількість загиблих в бою (або померлих від поранень): 1 поляк, 23 українці.}

 

^{Семашки пишуть про 104 польських жертви в селі Стенжаричі. Навіть, якщо прийняти, що ВСІ поляки, вбиті 6 грудня 1943 року, походили з інших сіл і колоній, що українці привели їх місце страти з-поза меж села (що не можна виключити на підставі розповіді Семашків), все одно з тексту Семашків випливає, що принаймні 62 жертви були жителями Стенжарич.}

 

^{Як для кільканадцяти польських родин це величезна кількість жертв, а не називається жодне прізвище. Треба додати, що пам’ятник, про який кажуть Семашки, досі знаходиться на цвинтарі в Стенжаричах і на ньому є 14 прізвищ і 10 осіб, прізвища яких невідомі, а не 42 чи разом понад сто — як стверджують Семашки.}

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Напад на поляків в кінці липня

^{Наприкінці липня 1943 р. частина польського населення, яка встигла втекти під час нападу в липні, поїхала в свої обійстя, щоб забрати продовольство для себе і господарських тварин. На них напала банда місцевих українських селян, яка вбила 22 поляків.}

Сторінка, яку ведуть незалежно від Семашків :  https://wolyn.freehost.pl/miejsca-s/stezarzyce-10.html 

повідомляє про 4 (ЧОТИРИ!) польські жертви в селі Стенжаричі і 1 (ОДНУ!) жертву з колонії Стенжаричі. 

Це: Адамчук (ім’я невідоме) з колонії Марголь (ім’я невідоме) з села Дружина Марголя (ім’я невідоме) з села Жешут (ім’я невідоме) з села Дружина Жешута (ім’я невідоме) з села

Записані також українці, які загинули від рук поляків: 

Федір Батоговський (Батогівський) — він також є в списку Батогівської за 1944 рік Євдокія Батоговська (Батогівська) Надія Біль з Гути Стенжарицької - є також в списку Софії Батогівської за 1944 рік

 

Колонія Стенжаричі

^{Колонія Стенжаричі Польська колонія, в якій проживало кілька українських родин. В першій половині 1943 р. внаслідок українського терору і вбивств окремих осіб, зав’язалась родинно-сусідська самооборона, яка полягала в тому, що по кілька родин збиралось на ніч в одному будинку, в якому спали жінки з дітьми і старі люди, а чоловіки по черзі були на варті. Від березня 1943 р. поляки не ночували в будинках, а в скиртах соломи, стодолах, коли було тепліше — в заростях і на полях. З кожної родини хтось був на варті, щоб інші могли спати. Впродовж дня, як завжди, працювали в своїх господарствах. В червні 1943 р. упівці скликали на збори всіх чоловіків і зібрали їх на полі одного українця, яке мало високу огорожу з колючого дроту. Від різанини всіх врятувала раптова поява відділу совєтських партизан, який перебував в колонії 3 дні. Після нападу 12 липня 1943 р. на поляків в селі Стенжаричі і вбивства 8 осіб, в т.ч. ксьондза Барана, поляки в колонії почали діставати сховану в 1939 р. зброю і організовувати самооборону, в чому особливо активні були: Болеслав Канський “Чарни”, брати Казимир і Станіслав Садовські (“Заглоба” і “Мститель”). Командиром самооборони став Болеслав Канський “Чарни”. Коли в кінці липня 1943 р. в селі Стенжаричі був встановлений відділок шуцманів, в якому служили поляки, і який розміщувався в школі, самооборона Болеслава Канського разом з шуцманами охороняла польське населення. Уповці, орієнтуючись в добрій організації самооборони, від літа 1943 р. тероризували колонію нападами майже щоденно в різу пору. Населення ховалось в різних криївках, навіть в очереті. Під час однієї зі спроб нападу польські шуцмани розігнали на краю колонії упівську боївку, але був вбитий молодий хлопець Калун, який проживав в одному з крайеіх будинків. Коли на зламі листопада-грудня 1943 р. відділок шуцманів відступив з села Стенжаричі, польське населення почало залишати колонію. Під кінець 1943 р., після нападу на село 6 грудня, не маючи шансів вижити, решта польського населення поступово залишала колонію. Поляки тікали зі Стенжарич в Устилуг (Володимир-Волинський повіт) або під покровом ночі переправлялись напроти Городла на ліий берег Бугу. В цей час в колонії був вбитий Леокадій Ігнацюк. Кількість жертв злочинів українських націоналістів: 2 поляки.}

 

Українська версія подій

1. Ярослав Царук - Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр.: Українські і польські жертви збройного протистояння
2. Іван Пущук - Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Володимир-Волинський район

У Стенжаричах проживало до 20 сімей поляків, серед них сім'я Садовського (батько і три сини - Казимир, Стах і Юзеф), Манік, Маковські (батько коваль і два сина), купці. Щоб не допустити до міжусобиці, до вбивств на хуторі Самотішшя в хаті Павла Киричука проведено зустріч поляків з Вердполя (Едвардполя), де старшим був Сташевський, і бандерівців. Після переговорів, які тривали до півтори години, всі вийшли на подвір'я, і осадник Садовський промовив: "Ця халупа ввійде в історію: тут домовилися про мир". Поляки зі зброєю пішли в сторону Едвардполя, а через кілька днів уже з боку Пузова була організована польська база, яка і почала вбивства.

 

Напад 20 липня

Перед самими жнивами 1943 р. від села Пузова прибув польський загін на хутір Самотішшя, який входив у село Стенжаричі. Село Пузів вже палало. Почулося кілька пострілів, і люди почали поспішно втікати, залишаючи все в хатах, хлівах, стодолах. Селяни втікали до Стенжарич, а далі знялися з місць люди з хуторів Вільховця, Ніпчик, Решитник, які належали до Стенжарич. Звичайно, втекли не всі. Одні не втікали, бо були безпечні, що вони нікому кривди не зробили, і їм не вдіють, інші - тому, що не мали куди і на чому втікати, ще інші нездужали.

 

 Поляки пройшли хутір Самотішшя, зайшли у Стенжаричі, зайняли цегляну двохповерхову школу і відразу почали робити з неї укріплення: на чотирьох кутках побудовано доти, протягнено колючий дріт висотою до двох метрів у кілька рядів, пізніше прокопано шанці з ходами сполучення . Різні чутки ширились по селу після того, як поляки зайняли школу. Одні твердили, що всіх не будуть убивати, а тільки молодих чоловіків і хлопців, другі, що всіх підряд, а ще треті, що будуть знищувати тільки тих, в кого є хтось в лісі (в українських повстанцях), і тих, що покинули німецьку поліцію.

^{Після різанини поляків у Володимирському і Горохівському повіті, яка відбулась 11 липня 1943 р. і в наступні дні, між липнем і жовтнем 1943 р. в селі розмістився відділок шуцманів, що складався з 30 осіб, і в якому служили поляки.}

“Це відбувалося перед самими жнивами, десь біля 20 липня 1943 р. Вбито багато селян-українців Кожуховський Максим, Чапа Степан, Чапа Оксана, їхня тітка Береза, сім'я Крамарів з чотирьох осіб, Чапа Федір Омелянович, дружина Олександра, Кость (Книш) Любов Матвіївна з семирічною донечкою Любою і ще меншим синочком (Любу Кость і дітей постріляв поляк на прізвище Бороць за стодолою поляка Садовського, стріляв у голову). Фурманюк Юрій Йосипович, 18 р., був поранений, і поляк Стах Садовський "пожалів": "Добіць, єго, нєх не мечи сє". Його добив поляк родом з села Полум'яного на прізвище Китко. Був убитий Казмірчук Йосип, отой, якого мама запевнила, щоб повертався додому. Вбили також маму й тата. Убитий і чотирнадцятирічний Іван Клейнис, якого мама теж намовила повертатись додому. Вбитий разом із батьком, а мати залишилася живою і все життя оплакувала, що вона сама загубила сина, намовивши його прийти на смерть. До Клейнисів на подвір'я зайшло двоє озброєних польських шуцманів і наказали Іванові, його мамі та двом сусідкам поставати на коліна, а тоді один вистрілив Іванові в потилицю, зайшовши ззаду. Мамі дали лопату і сказали закопати, а сусідки допоможуть.”

^{Коли в кінці липня 1943 р. в селі Стенжаричі був встановлений відділок шуцманів, в якому служили поляки, і який розміщувався в школі, самооборона Болеслава Канського разом з шуцманами охороняла польське населення.}

 

“Кривавий Потап”

Вивчаючи карну справу "кривавого Потапа" (Грушко Потап Андрійович), я не знайшов згадки про те, що він убивав поляків, а лише, що він був райпровідником ОУН з військової підготовки. Цього було досить, щоб пізніше військовий трибунал його засудив на 20 років каторжних робіт і 5 років ураження в правах. Слід мати на увазі, що тодішні радянські суди засуджували повстанців на кару смерті за вбивство хоча б однієї людини. Отже, цей факт говорить про те, що Потап не вбивав поляків. Хочу навести ще один доказ на виправдання Потапа від звинувачень у вбивствах.

Стрільчук Андрій Степанович, мешканець с. Стенжаричі до 1955 р., розповів:

"Коли поляки почали вбивати українців, то до Потапа привели двох поляків, Стаха і його дружину, яким було за 50 років. Цих литовських поляків, які жили у Васильчука на хуторі Ніпчики, Потап відпустив: "Ви що привели стариків судити? Ви приведіть молодих, що вбивають українців, отих ми будемо судити перед народом!"

Старих поляків відпустили. Пройшло небагато часу і на Ніпчиках поляки спіймали Дубюка Йосипа, мене (тобто Стрільчука Андрія Степановича, на той час 14років), Стрільчук Катерину Степанівну, 24 роки, нашого тата Степана, 57р., Шпур Мариню, 53 р. І ось цей поляк Стах умовив поляків відпустити усіх і нікого не кривдити, бо вони нас теж відпустили. І нас поляки відпустили ".

Так звідки ж взялася назва "Кривавий Потап" у польських істориків? Ось, що мені написала дочка Потапа Стефа:

"За Польщі був звичай влаштовувати забаву (танці) в когось із селян, бо ж тоді ніяких клубів не було. Так ось, під час танців часто поміж хлопцями відбувалися бійки, в яких, як правило, завжди були замішані брати Садовські. Тато не міг терпіти грубощів, насильства, скандалів, а був безстрашний і вмів битися навкулачки, і часто ці галаховаті Садовські втікали від нього з розбитими носами, старожили розповіли про події, які відбувалися в селі Стенжаричі і, коли мова заходила за Потапа, то всі без винятку говорили, що він був надзвичайно чесним, справедливим, начитаним і ніколи не дозволяв когось скривдити, принизити. Натомість, на руках Садовських багато невинної крові українців з Турівки, Ворчина, Корчунка, Полум'яного, Микитич, Стенжарич".

 

Родина Приступів

^{Наша родина жила на хуторі Самотішшя, що належав до села Стенжаричі: батько Лукаш Приступа 1903 р. народження, мама Ганна і нас шестеро братів. Коли до села наближалися польські підрозділи, люди з хутора тікали до лісу. Це сталося 20 липня 1943 р. Під вечір зі Стенжарич до обійстя під’їхали кілька підвід з поліційної бази, що була в Стенжаричах. Тато лежав тоді тяжко хворий, не зводився з ліжка, та й ми були ще малі, тож наша родина так і залишилася.} 

 

^{Я неподалік пас корову з бичком. Зачувши постріли біля хати, заховався у рів. За якийсь час визирнув і побачив поляка з вилами. Впав на дно рову, затулив руками голову та й лежу, чекаючи удару вилами. Але поляк мене напевно не помітив, він погнав корову з бичком. Семирічний Льоня тікав у поле поміж полукіпків жита. За ним стріляли, але йому вдалося заховатися у мак. Шестирічний Женік заховався на полі в картоплинні. Коли бандити від’їхали, ми троє наблизилися до хати. Я побачив, що стіна вище вікна забризкана кров’ю, кривава доріжка веде до льоху. У ньому ми знайшли мертвих батьків і трьох братів. Льоня і Женік розповіли, що встигли побачити. Поляки зайшли до хати, витягли хворого тата на подвір’я, сперли до стіни й били прикладами в голову, груди, в живіт, били й лежачого. Маму із шестимісячним Іванком на руках поставили до стіни поряд з конаючим татком і вистрелили в голову. Іванко, ударившись до землі, заплакав, його також застрелили. 12-річному сину Федору тут же, під хатою, розтрощили голову обухом сокири. Вітик мав 2,5 років. Його лезом сокири розрубали від плеча до грудей. Він спочатку стогнав, потім замовк.} 

 

^{Поляки довго нишпорили по господарці, вантажили на підводи наше майно. З хати й клуні усе майно було забране. У сусідів убито ще трьох жінок. Нікого з мешканців довкола не було. Більше йти не було куди, й ми пішли до тітки Марії, маминої сестри. Вона була одружена з поляком Джигалом з хутора Ніпчики, а жили вони тоді у Стенжаричах, біля школи, в якій була розміщена польська поліція. Вже біля їх хати нас побачили й схопили. Погнали до школи. Першим над ямою поставили Льоню, але дядько Джигало вчасно встиг нас забрати. Того дня поляки вбили ще кількох людей. Близько місяця ми жили в тітки, разом із її двома синами. Коли в Стенжаричах ліквідували поліцію, тітка разом з рештою польських родин виїхала. Сказала: «Ви укранці, залишайтеся жити на своїй землі». Нас забрав батьків брат Іван. Так ми троє залишилися живими, тепер мешкаємо у Володимирі.}

Могила родини Батогівських в Стенжаричах, вбитої поляками: Андрія, 

йго дружини Анастасії та їх дітей Раїси і Люби.

 

 

“Знищення бази УПА” в лютому 1944 року

^{У польській книжці написано, що 20 лютого в кількагодинній боротьбі підрозділів 27-ої дивізії АК із сильною базою УПА загинуло 25 українців і один поляк. У місцевих селян збереглись інші спогади. Під весну, в кінці лютого -березні (дати люди не пам'ятають) 1944 р. поляки з Білина напали на Ніпчики (це хутір с. Стенжаричі), ловили людей, заганяли в стодоли, а потім їх підпалювали.} 

^{Тоді загинули: Мартинюк Сергій, Козубський Володимир Іванович, уся сім'я Курило (Микита, Марина, Оля, Степан), Олена, Василь Вавринюк, Іван Вавринюк, Параска Вавринюк (була в цю пору вагітна), Ніна Вавринюк, ще дівчинка та хлопчик, Кузьма Плисько, син Іван, його дружина, син Лукаш та Василь, Галя, Ніна, Параска, дочка Оля. Плисько Олі було 11 років, і вона носила намисто ("пацьорки") на шиї з камінчиків. Коли на попелищі підбирали спалені останки від людей, то те намисто лежало між черепом і скелетом. Приступи - десь із четверо людей - згоріли в двох клунях. Спалені живцем, чи постріляні, невідомо. Ймовірніше, що живцем, бо ті, хто залишився живим, чули страшні крики. Це були стодоли Кулика Никифора Павловича і Коритнева Семена. Отже, більше, ніж 23 людини, якщо в польських мемуарах йдеться про той самий день.} 

 

^{Але то було ще не все.} 

^{Люди з Ніпчиків втікали почувши про появу бандитів, у бік села Новини, бо знали, що там є самооборона, а за селом ліс, де можна сховатись. Та не всім пощастило добігти туди. Кулик Олена Семенівна, 51 р., з Курило Степанидою, 15 р., та Оленкою, 4 р., втікали від смерті й, щоб перевести подих і заховатись, вскочили до хати Тосика Новосада, а поляки, що за ними гналися тут як тут. "Лежаць!" - жінки і дівчинка попадали на долівку, а маленька Оксанка залізла на ліжко і з переляку голосно плакала. Вдарив бандит по маленькій голівці прикладом, а воно ще сильніше заплакало, аж захлиналось. Ще раз вдарив, і дівчинка, плачучи, покотилася з ліжка на долівку. "Яке мале, а таке моцне" - вистрілив, добив. Тоді кинувся до Степаниди, колов довгим тонким штиком, що був на гвинтівці, пробивав наскрізь молоде тіло. Скрикнула, а тоді тяжко-тяжко застогнала і невдовзі замовкла після якихось десятка ударів. Другий кат колов Олену Кулик. Вона була по-зимовому тепло вдягнена, а вбивця втішався, бив несильно плоским широким багнетом, обираючи після кожного удару нове місце. "Защель, добій ту стару холеру!" -радить один. "Нє псуй кулі, она стара і так здохне" - подав голос другий. А він все бив і колов. Убивці вийшли з хати. Олена знала, що хату підпалять, і що, поки є сила й свідомість, потрібно вибратися надвір, бо інакше неминуча смерть у вогні. Поволі вибралася з хати і поповзла до копички соломи, що стояла неподалік на подвір'ї. Аж тут знову поляки. Один хотів добити, але другий кинув: "Нє руш, она дойдзе". І тут почався з Новин наступ хлопців самооборони...}

 

Баланс втрат за версією Ярослава Царука

 

Ярослав Царук так підсумовує в своїй книзі українські і польські втрати в селі:

 Як стверджує перший повоєнний секретар Стенжаричівської сільської ради Батогівська Софія Федорівна (1923 р.н.), в Стенжаричах було вбито поляками за війну 198 душ. Вона в кінці 1944 р. брала участь в підрахунках вбитих. У селі перед війною нараховувалось біля 300 дворів, включаючи Самотішшя, Вільховець, Ніпчики, Решитники. Все село було спалено, залишилось лише чотири хати, у Ніпчиках теж багато спалено, наполовину спалено Решитники. Самотішшя та Вільховець не погоріли. 28.08.1943 р. була спалена церква у Стенжаричах. Поляків вбито до 20 душ.Загальний список українців, які загинули від польських воєнізованих формувань: 

1-2. Батогівський Федір Юрійович, 57 р. і Батогівська Євдокія Михайлівна, 57 р., дружина, вбиті перед жнивами 1943 р. 

3-7. Батогівські Андрій Федорович, 38 р. і Анастасія з дітьми (Антоніна, 20 р., Раїса, 25 р., Любов, 1 р.). 8-9. Андросюк Федір, 62 р. і його дружина Палажка, 54 р. (АУСБУ у Волинській області, Ф.П-2596, т. 4, арк. 313). 

10. Байкевич Роман. 

11. Береза Федір Омелянович. 12. Береза Марія. 

13-14. Береза (діти). 

15. Береза (сестра Федора). 

16. Біль Надія, 23 р. - 8.03.44 р. 

17. Біль Марія Іванівна, 63 р., застрелена біля своєї хати в жнива 1943 р. 

18. Бондар Андрій, вбитий поляками в селі Землиця Любомльського району в 1943 році (АУСБУ у Волинській області, ф. П-2596, т. 2, арк. 2,247,308). 

19-25. Вавринюк Василь, Олена, Іван, Параска (вагітна), Ніна і двоє дітей (хлопчик і дівчинка) спалені у Ніпчиках 14.03.1944 р. 

26. Вавринюк Микола Анатолійович, 8 років -заколотий штиком 15.02.1944 р. 

27. Вавринюк Тимофій. 

28. Вавринюк Олена. 

29. Вавринюк Юрій. 

30. Вовк Катерина, 15 р. - 8.03.1944 р. 

31. Нашинський Петро Іванович. 

32. Гуль Євдокія Власівна. 

33. Гуль Марія Іванівна, 10 р. (онука) 

34. Джарига Пилип Тихонович. 

35. Дривецький Дмитро. 

36. Дривецька Уляна. 

37. Дривецький Микола. 

38. Дривецька Софія. 

39. Дривецька (дівчинка). Сім'я побита і спалена в кінці липня 1943 р. 

40. Дубина Павло Кузьмович, 18 років, вбитий взимку 1944 р. і напівспалений. 

41. Зайончковська Варвара. 

42. Зайончковський Дмитро Миколайович. 

43. Зайончковська Регіна. 

44. Казмірчук Йосип. 

45. Киричук Надія Михайлівна. 

46. Клейнис Август. 

47. Клейнис Іван Августович, 14 р. 

48. Книш Матвій Йосипович. 

49. КнишМеланія. 

50. Книш Кость. 

51. Книш Любов Матвіївна. 

52. Книш Галина Матвіївна. 

53. Книш (син), 3 р. 

54. Книш Яків. 

55. Книш Антон Степанович, заколотий штиком. 

56. Книш (дружина). 

57. Книш (син). 

58. Ковалюк Степан Якубович, спалений. 

59. Ковальчук Микола Микитович. 

60. Кожуховський Микола Семенович. 

61. Кожуховський Максим Семенович, 61р. 

62. Кожуховський. 

63. Козмирук Йосип Васильович. 

64. Козмирук (дружина). 

65. Козмирук (син). 

66. Козубський Володимир Олександрович, спалений. 

67-74. Колайчик (або Кулайчик) Микола Григорович (сім'я з 8-ми чоловік вбита в липні 1943 р.). 

75-77. Кравчук Василь Денисович (сім'я з 3-х чоловік спалена). 

78. Кравчук (Майстрівська) Оксана Дмитрівна, 70 p. 

79. Кулайчики (сім'я). 

80. Кулик Никипор Павлович. 

81. Кулик Савка Омелянович. 

82. Кулик (дружина). 

83-86. Курило Микита, Марина, Ольга Микитівна, Степан Микитович, спалені живими 14 березня 1944 р. на Ніпчиках. 

87. Курило Степанида Микитівна, 13 p., вбита багнетом (біля 10 ран). 

88. Курило Олена Микитівна, 4 р. 

89. Курило. 

90. Курчинська. 

91. Левчук Йосип Дмитрович. 

92. Луценя Марія, 40 p., вбита в жнива 1944 р. 

93-94. Маркитан Панас Йосипович, 38 р., Маркитан (за чоловіком Грабовська) Марія Йосипівна, 46 p., брат з сестрою втоплені в криниці взимку 1944 р. 

95. Мартинюк Микола Григорович, 69 р. 

96. Мартинюк Сергій Андрійович, спалений. 

97. Мартинюк Явдоха Якимівна. 

98. Матвеев Семен Омелянович. 

99. Міщук Антон Пилипович, 59 р. 

100. Міщук (дівоче прізвище Береза) Параска Семе-нівна, 45 р. 

101. Міщук (за чоловіком Берхат) Текля Антонівна, 33 р. 

102-104. Міщук Дарія (сім'я з 3-х чоловік). 

105-106. Панасюк Василь Флорович з дружиною. 

107-109. Пеценюк Степан з дружиною і сином Леонідом, спалені. 

110. Плисько Кузьма Савович. 

111-112. Плисько Іван з дружиною. 

113. Плисько Лукаш. 

114. Плисько Василь. 

115. Плисько Галина. 

116. Плисько Ніна. 

117. Плисько Параска. 

118. Плисько Ольга, 11 р. Родина з дев'яти осіб була спалена заживо 14.03.1944 р. на хуторі Ніпчики. (ДАВО, ф. 164, оп.З, спр. 11, арк.1-6). 

119. Понти Палажка. 

120. Приступа Зіновій Степанович. 

121. Приступа Лукаш Федорович, 40 р., забитий прикладами. 

122. Приступа Ганна Денисівна, 33 p. 

123. Приступа Федір Лукашович, 12 р., убитий обухом сокири. 

124. Приступа Віктор Лукашович, два з половиною роки, зарубаний сокирою. 

125. Приступа Іван Лукашович, 6 місяців. 

126. Приступа Марія Федорівна, 31 p., застрелена. Родина похована в спільній могилі на кладовищі с. Стенжаричі. Є пам'ятник. 

127. Семенюк Пилип. 

128. Семенюк Олена, по сільському Гуляна. 

129. Семенюк Юрий (сусід). 

130. Слащук Григорій Кіндратович. 

131. Филимонюк Михайло Іванович. 

132. Филимонюк Тетяна Семенівна, 70 p., спалена. 

133. Фурманюк Юрій Йосипович, 18 р. 

134. Чала Іван Степанович. 

135. Чала Степан Трохимович. 

136. Чала Федір Омелянович, 55 р. 

137. Чала Олександра. 

138-139. Чапа Оксана і дитя. 

140. Чапюк Степан. 

141. Чапюк Марина (сестра). 

142. Чапюк Оксана. 

143. Шамрило Іван Петрович. 

144. ШпурЄвдокія. 

145. Шпур (дочка). 

146. Шилінговський. 

147. Хлопчик, заколотий вилами, що так і лишилися в грудях. Це було взимку 1944 р. на хуторі Решитники. 148-150. Родина Островських.

У польській книзі, виданій у 2000 році, про яку вже йшла мова, записано, що в Стенжаричах 6 грудня 1943 р. селяни села з сусідами-українцями з інших сіл вчинили морд 42 поляків. Наскільки мені відомо, така подія була, але вбито не 42 поляки, а 16. Це сталося після того, як 1 грудня 1943 р. поляки в сусідньому селі Стрілецькому порубали 47 українців.

Загинули поляки:

1. Беднарський Філіп, 70 р. 

2. Вадехська Леза. 

3. Зайончковський Юзеф. 

4. Маковська Янка. 

5-9. Маковський Леон і ще четверо селян. 

10-11. Адамчук, батько й син. 

12-13. Грабінська - мама й дочка. 

14-15. Корвати - 2 особи. 

16-17. Орлики - 2 особи.

Усі ці люди, крім одного, були вбиті 6 грудня 1943 р. й поховані біля костела та перепоховані в 1978 році на кладовищі Стенжарич, де поставлено пам'ятник на могилі і на ньому записано 24 особи, вбиті 6 грудня і пізніше.

У книзі, виданій у 2000 році, на сторінці 850 записано, що в селі і на колонії вбито 106 поляків і 23 українці (загинули в бою). З 25 старожилів Стенжарич ні один не зміг пригадати, щоб було вбито більше 20 поляків, зате губились у підрахунку вбитих поляками українців. За п'ятдесят років мовчання і пригноблення багато забулося, але можна погодитися з Софією Батогівською про те, що українців загинуло 198 чоловік

Софія Батогівська(ліворуч)  народилася в 1923 році. Фото, зроблене перед війною. Після війни - перший секретар сільської ради в Стенжаричах

 

Колонія Стенжаричі і “Червневе зібрання”

^{Колонія Стенжаричі Польська колонія, в якій проживало кілька українських родин. В першій половині 1943 р. внаслідок українського терору і вбивств окремих осіб, зав’язалась родинно-сусідська самооборона, яка полягала в тому, що по кілька родин збиралось на ніч в одному будинку, в якому спали жінки з дітьми і старі люди, а чоловіки по черзі були на варті. Від березня 1943 р. поляки не ночували в будинках, а в скиртах соломи, стодолах, коли було тепліше — в заростях і на полях. З кожної родини хтось був на варті, щоб інші могли спати. Впродовж дня, як завжди, працювали в своїх господарствах.}

Стенжаричі - колонія. 14 обійсть. Жили українці (7 сімей), поляки (Вільчиньські, Клюсіки, Цукери, Чароти), а також змішані (Баліцькі, Кудиби, Шумські) - тобто не відповідає дійсності твердження 5.8.847, що це була польська колонія. Неправда ніби «у першій половині 1943 р.» та «внаслідок українського терору закатовані окремі особи». Природно, це мали б бути поляки, але вони не названі. Можливо, чотири польські сім’ї колонії й утворили «сімейно-сусідську самооборону», яка полягала в тому, що вони збиралися на ніч в одному будинку. Хоча свідки-українці стверджують: після вбивств у суміжному селі Стенжаричі поляками-шуцманами та аківцями десятків українців саме вони чинили так. Із поляків же ніхто вбитим не був, тому така пересторога їм була зайвою. Вимислом вважають тогочасні українські мешканці твердження інформатора, ніби вже у березні 1943 р. поляки колонії ночували не в будинках, а в «скиртах сіна». (Які вони в березні?) Адже, саме в ту пору поліцаї-українці втекли від гітлерівців до УПА, підрозділи якої лише формувалися на Рівненському Поліссі, жодних воєнних дій не вели, на Володимирщині були відсутні. Тієї пори в околиці жодних убивств поляків не було.

В червні 1943 р. упівці скликали на збори всіх чоловіків і зібрали їх на полі одного українця, яке мало високу огорожу з колючого дроту. Від різанини всіх врятувала раптова поява відділу совєтських партизан, який перебував в колонії 3 дні.

У червні 1943 р. на луках дійсно було зібрано з колонії чоловіків і їм грозила розправа, а порятувала їх справді поява загону червоних партизанів. Знайомлячись із викладом цієї події в інтерпретації В. і Е. Сємашків, тогочасні мешканці маленької колонії, в яких це було на очах, дивуються з надзвичайно зухвалого перекручення фактів на сторінках книги Сємашків. Адже насправді було зібрано не польських, а українських жителів колонії, і не упівцями, а - поляками-шуцманами. Саме останні мали вчинити погром - не поляків, а українців, - і був дійсно зупинений появою радянських партизанів.

^{Українське село, в якому жило кільканадцять польських родин. Від початку німецької окупації до березня квітня 1943 р. в селі знаходився пост української поліції. Після того, як поліціянти покинули службу, в селі знаходився осередок УПА.}

^{У червні 1943 р. упівці скликали зібрання всіх чоловіків і зібрали їх на полі одного українця, яка мала високу огорожу з колючого дроту. Від різанини всіх врятувала раптова поява відділу радянських партизан, який перебував в колонії 3 дні. Після нападу 12 липня 1943 р. на поляків в селі Стенжаричі і вбивства 8 осіб, в т.ч. ксьондза Барана, поляки в колонії почали діставати заховану зброю з 1939 р. і організовувати самооборону...}

 

Баланс втрат за версією Івана Пущука:

^{Свідчать Веремій Іван Іванович, д. н. 2.12.1924 р„ Приступа Микола Федорович, д. н. 6.08.1926р., Бородчук Леонід Остапович, д.я 1.08.1929р., Киричук(Вавренюк) Ольга Семетвна, д. н. 12.07.1932 р„ Вавринюк (Остаток) Марія Максимівна, д. н. 14.10.1931р., Вавринюк Петро Васильович, д. н. 20.06.1932 р„ Бобкевич (Куимицька) Тамара Семенівна, д. н. 1.12.1934р., тогочасна мешканка суміжного хутора Ніпчик, Веремій (Батогівська) Тамара Кузьмівна, д. н. 30.06.1937р., тогочаснамешканкасуміжного хутора Самотішшя, Чопа (Литвинчук) Зінаїда Гордіївна, д. н. 29.02.1930р. і Мосурець (Вавренюк) Лідія Петрівна, д. н. 27.09.1933 р., тогочасні мешканки суміжного хутора Вільхівець. 400 обійсть (ДАВО, 1940р.).}

^{Абсолютну більшість мешканців становили українці. Жили також поляки: Адамчуки, Будасіньські, Коновалеки, Патиєвичі, Карвати, Крашевські, Орлоні та ін. Містився гмінний постерунок поліції. Комендант - Францков’як. Служили 7 поліціянтів, виключно поляків (Вітос, Носік, Росяк та ін. - усі, крім одного, мали сім’ї, квартирували). Комендант - Францков’як. Вчителями 7-класної школи теж були виключно поляки в кількості 6 осіб із сім’ями. Керівник школи - Женчиковський. Інші - його дружина, Маженьська, Ліпіньська, Клосек, Барчук. Найбагатшою людиною в селі був поляк Бачиньський, торгівець деревиною, мав найманих працівників……}

 

^{Викликає подив, що до числа вагомих свідченнь інформатор відносить, а В. і Е. Сємашки повторюють, посилання на «НКВД». У п’ятдесяті роки кагебісти, ніби не маючи іншого заняття, самі перенесли останки закатованих поляків на православний цвинтар до збірної могили Не думаємо, що так було, - усе вчинили самі колишні польські мешканці Стенжарич. Це вони поставили пам’ятник - але, судячи з напису, не на збірній могилі, а над подружжям Бжезьнякевичів Гелєни і Антонія. Щоправда, згодом на ньому, поставленому без сумніву рідними, укріплено пам’ятну таблицю, яка повідомляє, що в селі потерпіли також поляки Костецький, троє Маковських, Пінк, троє Орлонів, Раєвський, двоє Вадельських. Усі - без імен, лише один із Вадельських відомий авторам, як Рисєк. Разом 14. Названо ще 10 (номери 15-24) як невідомих. Тобто це і є єдине в селі свідчення про загиблих польських мешканців. Таблиця з довільно складеним списком укріплена на пам’ятнику не кагебістами, а польськими родичами й знайомими жертв, тому саме їй, а не компілятивному переліку в книзі Сємашків маємо підстави вірити.} 

 

^{Подив викликає лише одне: чому 10 осіб названо «невідомими»?.. Хоча - такий же клопіт і у тих, хто складав перелік убитих українців: час безжалісно краде пам’ять.' Протягом 1938-1944рр. у час загострення міжнаціонального протистояння аківським загоном, що йшов із корінної Польщі до аківської «бази» в колонії Білин та до найголовнішої на Волині в колонії Засмики (Ковельський район) а також місцевими підрозділами шуцманів-поляків та аківськими боївками убито 195 українців, упівцями та іншими українцями з помсти - не більше 24 поляків.}

^{В п'ятдесятих роках НКВД [sic!] перенесло останки вбитих 6 грудня 1943 р.поляків з масового поховання на території села на православний цвинтар в селі Стенжаричі.}

 

Підсумок

 

^{Це дуже сумна дата для багатьох польських родин, які в 1942, 1943, 1944 втратили на Волині своїх близьких. Оцінюється, що це було близько 100 тисяч поляків, яких тоді тут вбили.}

Кілька днів тому, ми випадково натрапили в Інтернеті на такий текст про Стенжаричі:

    

 

Джерело: https://www.facebook.com/mariola.grzegorczyk/posts/973243409472175

 

^{Цей текст ідеально вписується в формування польської свідомості не лише про волинські події, але, на жаль, й в сформовані на сьогодні багатьома поляками польсько-українські стосунки. Пані Маріола можливо була обманута своїм тестем, можливо сама умисно бреше - це не має великого значення.} 

^{Факт, що такі дописи мають великий вплив на точку зору поляків, які цікавляться цією темою. А брехня, яка є в цьому тексті, очевидна. Оминемо питання 80-ти жертв в липні 1943 р. (навіть Семашки не дозволили собі таку маячню), звернемо увагу на питання пам’ятника, якого “тесть в Стенжаричах не знайшов”, можемо допомогти - на фотографії нижче саме пам’ятник польським жертвам конфлікту 1943 року в Стенжаричах:}

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І інший приклад недавно знайдений в Інтернеті:

100 вбитих невинних поляків і 23 “бандита” УПА полягли в бою!!!

Джерело:Historia Polski dzień po dniu

Третій приклад:

 

^{Ітернет-сторінка польського католицького ксьондза, який багато років діє в Україні (ксьондз Юзеф Ковалів і його газета “Волання з Волині”) - текст досить старий, але якщо католицький ксьондз, для якого брехня набагато більш обтяжлива (принаймні повинна бути), ніж для звичайної людини, дозволяє собі розповсюджувати явно неправдиву інформацію, то чи можна дивуватись вищенаведеним прикладам? Ксьондз, розповсюджуюи брехню і маніпуляцію, де-факто розгрішає всіх тих, хто в рамках хибного розуміння патріотизму пишуть казки, пропагують брехню, розпалюючи цим конфлікти на національному грунті. Ось інформація про Стенжаричі і польські жертви в цьому селі - 104 вбитих поляка 12 липня 1943 року (рекорд побитий - хто дасть більше?)}

 

Джерело: Wołanie z Wołynia” nr 1 (86) ze stycznia-lutego 2009 r., s. 11-20