Польській молоді для наслідування

2018-02-15 10:54

Ксьондз Ісакович-Залеський і решта кресових недоумків, які лукаво кричать: «тільки правда вас визволить, забутий злочин, не бійтеся правди» - у цій справі набрали в рот води, не розкажуть громадськості цю історію – в цьому випадку правда не визволяє, визволяє тільки їх «правда» - вибіркова, зманіпульована і спотворена…

 

Вони готові щоденно нагадувати світу про погром у Львові 1941 року і перекладати всю провину за цей злочин на «українських націоналістів» (за версією тих самих недоумків у Львові майже не було українців, а місцеве цивільне населення, що брало участь в погромах – це ж не могли бути поляки), але, коли йдеться про власні гріхи – довоєнних, під час війни і післявоєнних, у них амнезія.

 

Наша розповідь буде про один з таких забутих злочинів…

Про трагічні події у сиротинці в Рабці (південна Польща) у 1945 році, мало хто з поляків взагалі щось чув, тим більше ця історія зовсім не відома українському суспільству.

 
Юзеф Хойол – конспіративний псевдонім «Кожень» (1910-1996) – католицький священик, молодіжний діяч і автор релігійної поезії. Під час ІІ світової війни – член Армії Крайової. Відразу після її завершення, був пов’язаний зі збройним підпіллям, організатор трьох нападів на сиротинець для єврейських дітей, які врятувались від знищення.
Ніхто з вище названих «лицарів правди» не напише, що католицький ксьондз (до тепер оточений великою повагою), очолюючи місцеву поАК-івську організацію, в серпні 1945 року здійснив три збройні напади на дитячий сиротинець, який створено в цій місцевості для лікування важкохворих і перебуваючих у жахливому психічному стані єврейських дітей.
Місцевий ксьондз таким чином виганяв євреїв з Рабки.

Для ксьондза Юзефа Хойола малі єврейські діти – жертви нацистської злочинної машини, які чудом пережили Голокoст, були ворогом, якого треба було вигнати з Польщі. Пережиті ними страждання не мали значення для «ксьондза-патріота», божу заповідь любити теж відклав у сторону.

Наскільки треба бути хворим від ненависті, щоб не мати співчуття до цих дітей, не допомагати їм – особливо, як католицький ксьондз – для якого несення добра іншим – повинно бути обов’язком.
Наскільки підлою треба бути людиною, щоб завдати додаткові терпіння дітям, які пережили найжахливіші трагедії в історії людства?
Наскільки лукавим треба бути, щоб сьогодні в костелі – домі божому – відкривати меморіальну дошку на честь такої особи?
 
 

Перейдемо до фактів:

 

На основі:

Кароліна Панз -"Nie szkodzi, jeżeli skupiska żydowskie przepędzi się..."
"Zagłada Żydów. Studia i Materiały" 2015, nr 11, Centrum Badań nad Zagładą Żydów

 
                                   *******************************
 
Рабка – відомий довоєнний санаторій, у який приїжджали з усієї Польщі. Великий відсоток відпочиваючих складали євреї – постійно там проживало їх близько п’ятисот. Під час війни в Рабці розміщувалась знаменита Школа Поліції СС. Майже половина польських жителів цього містечка під час окупації отримала карту гуральську (goralenvolk - примітка dobrodziej). Це до них 30 серпня 1942 р., у день виселення євреїв з новотарзького повіту, звернувся Владислав Кшептовський з промовою про радісну хвилину звільнення Підхаля від одвічних ворогів.

У лютому 1945 р. – через кілька тижнів після завершення німецької окупації, виник план створення в Рабці опікунчо-лікувального закладу для єврейських дітей. Реалізація плану створення в Рабці єврейського сиротинця не була простою – містечко було суцільним «великим госпіталем» і не вистачало вільних будинків. Єврейський комітет також не міг розраховувати на прихильне ставлення місцевої влади.
Врешті-решт дитячий будинок в Рабці, призначений для важкохворих дітей, відкрито на межі червня-липня 1945 р. Він займав три будинки для загальної кількості – 100 підопічних, які походили з Кракова, Варшави, Лодзі та інших міст.
Вілли Стасін, Юрас і Нємен, в яких поселились діти, знаходились за 100 м від будівлі, в якій за кілька місяців до того діяла Школа Поліції СС. Недалеко знаходився осередок рабчанської служби Безпеки та відділ Червоної Армії.

У списку підопічних, які перебували у сиротинці влітку 1945 р., є 116 прізвищ дітей, які пройшли пекло. Серед них був 12-річний Олександр Бобер, який після того, як вибрався з варшавського гетто, торгував сигаретами, вештався по вулицях і спав у трамвайних депо. Нахум Богнер вижив у лісних бункерах в околицях Перемишля, його батьки загинули у 1943 р. Десятирічна Міра Брам також втратила батьків, вижила на арійському боці, переховуючись у фольксдойчів. Восьмирічному Бенку Брандеру допомагали двоє поляків. Матір загинула на його очах, коли вони переховувались в підвалах Перемишля. Батьки Людвіка Римпеля, який народився у 1935 р., в крайній розпачі спробували вбити себе і сина. З порізаних вен хлопця не витікала кров, що врятувало його життя. 
Єжи Цинс пройшов через німецькі табори в Плашові, Гросс-Росен і Аушвіц, де над ним проводили медичні експерименти і тричі робили татуювання. Важкохворого 7-річного хлопця відправили в лікувальний заклад в Рабці. Ружа Сілберберг, на той час десятирічна, запам’ятала поїздку з Кракова до Рабки. Заради безпеки дітей перевозили у вантажівках, накритих брезентом. В Рабці її здивувала кількість їжі, і що їм пропонували добавку. Нарешті вони мали власний одяг – отримали його з посилок Joint-у. Їй подарували плаття і туфлі. Вона почувалась балуваною. І тоді на них напали…

У Кракові 11 серпня відбувся погром, наступного дня був перший напад на сиротинець в Рабці.
Анна Гурска – полька, яка працювала помічником кухаря у віллі Стасін, 13 серпня приїхала у Краків, щоб розповісти працівникам Воєвудського Єврейського Комітету у Кракові про те, що сталось минулої ночі. У віллах Стасін, Нємен і Юрас було 96 дітей, коли невідомі злочинці кинули гранату у вікно вілли Нємен. Вранці Гурска побачила наслідки вибуху:
"У підлозі була дірка діаметром близько 10 до 15 см, вікна були вибиті, стіни пошкоджені, медичне обладнання розбите, кушетка у кімнаті перевернута догори ногами, а білизна, що лежала на кушетці, розкидана по кімнаті. У дітей виправдана паніка. Міліції і нікого з влади не було на місці".
 
Її розповідь у той самий день підтвердила Галіна Ландсберг – директор сиротинця, яка просячи допомоги, додала, що тамтешня влада здається зовсім безпорадною у цій ситуації і не гарантує, що напади не повторяться.

Також польських працівників і постачальників продуктів залякували:
Місцеві працівники звільнилися і заявили, що не прийдуть на роботу. Під страхом доносів до влади, працівники прийшли на роботу. Пояснюючи свою поведінку повідомили, що зробили це через погрози, що їм поголять голови.
З доступних мені документів випливає, що напад організували учні і вчителі Приватної Санаторної Чоловічої Гімназії доктора Яна Вечорковського. Відразу після відновлення діяльності школи, у лютому 1945 р., в ній почав діяти осередок Руху Опору Армії Крайової (РОАК), з керівником Яном Стахурою «Адамом». Учні гімназії, які належали до цієї організації, були згуртовані в харцерській дружині з кільканадцяти осіб. Їх духовним і фактичним лідером був ксьондз Юзеф Хойол, якого підтримував проф. Едмунд. Ходак.
Анна Бала, мешканка Рабки, у 1950 р. засвідчила:
"Ксьондз Хойол Юзеф був у Рабці ідолом, йому дуже вірило населення територій Рабки та його дуже поважали в гімназії[…]. Він керував католицькими товариствами […] та харцерським загоном”.

 
У нього були чітко визначені погляди – про тодішню владу казав, що переслідує релігію і не дозволяє свободу віросповідання, і що в Польщі керують самі євреї.
Це він ймовірно був автором листів з погрозами, які Мєчислав Клемпка «Кот» - головна опора харцерської конспірації у гімназії Вечорковського, підкидав керівництву сиротинця. Писав у них, що якщо діти не залишать сиротинців і всієї території Рабки, щодо них будуть вжиті репресії. Ця погроза була виконана, так як ксьондз Хойол наказав членам нелегальної організації з гімназії Вечорковського
 
Вісімнадцятирічний Станіслав Врубель «Бімбер» дізнався про запланований напад від Мєчислава Клемпки і його заступника Владислава Сметани під час шкільної перерви. Напад мав відбутись в неділю 12 серпня близько 23.00. Всі мали зібратись на годину раніше під трампліном для стрибків на лижах на горі Гжебєнь. На її схилах розміщувались будівлі сиротинця. Врубель з товаришем чекали близько трьох годин – ніхто не прийшов. Виявилось, що погано домовились про місце збору. Вони почули лише поодинокі постріли і звук вибуху гранати:
„На наступний день в школі […] Клемпка нам розповіда […], що […] повертаючись до дому, біля єврейського сиротинця він вистрілив з пістолету у вікно сиротинця і кинув у вікно сиротинця гранату, не знаючи, які були наслідки […]”.
 
Жертв не було. Виняткове щастя мала тринадцятирічна хвора дівчинка, біля ліжка якої в ізоляторі вибухнула граната. Дівчинка впала на підлогу, але не отримала серйозних травм. На наступний день після нападу краківський Воєвудський Єврейський Комітет делегував десять озброєних чоловіків – єврейських солдатів, для охорони сиротинця. Командиром групи був підпоручник Зайонц. Ймовірно тоді для охорони дітей зголосилися четверо добровольців з підрозділу Червоної Армії, дислокованого в будинках поблизу. Ці чоловіки не знали ідиш і нічого не знали про релігію, але почувалися євреями і викликали захоплення в дітей сиротинця.

Другий напад був через тиждень, також в неділю, 19 серпня. Цього разу всі будівлі обстріляли з ручної і автоматичної зброї, також кинули гранати.
Найімовірніше відразу після цього нападу в родинному домі Клемпки відбулась зустріч, перебіг якої ксьондз Хойол описав так:
"Мєчислав Клемпка псевдо «Кот» […], учень гімназії, син Владислава Клемпки, […] відразу після нападу переказував весь перебіг […], як здійснили цей напад […]: закидали гранатами, коли було пошкоджено електричне освітлення, страшний крик дітей, медсестри бігали зі свічками, після цього ми відступили, бо на нас наступали солдати Радянської Армії, Владислав Клемпка […] критикував дії свого сина […], на що я […] зреагував […]і сказав, що нічого страшного, якщо проженуть скупчення євреїв, аби лише не було (нещасних) випадків […], я схвалював ці дії […]. Потім я поділився новинами з професором Ходаком […]. Я, Юзеф Хойол, з мого особистого погляду, схвалював організований напад на єврейський сиротинець, як і за згодою професора Ходака".
 
 
Наступного дня після другого нападу для охорони сиротинця прислали відділ з одинадцяти осіб, делегований Повітовим Управлінням Громадянської Міліції у Новому Таргу. Його керівником був Антоній Камінський. Один з міліціонерів – Юзеф Яма, через багато років згадував:
"Діти виходили на прогулянку під нашим наглядом. Ми подружились […] дуже, коли на прогулянці назбирали трохи квітів, вручали нам так по-дитячому, одне через друге, це були дуже радісні моменти […], майже щоденно вони приходили до нас і розповідали про свої враження і тривоги. Ці оповідання, виражені дитячими словами і уявою, були такі, що нераз треба було міцно стиснути зуби, щоб не розплакатись над їх долею. Вдячність цих малих істот була великою […], дуже нас зворушувала".

Всі очікували наступного нічного нападу. Будівлі були засклені, тому дітей клали спати в коридорах і в підвалах. І напад стався – 27 серпня, вночі з неділі на понеділок.
Цього разу Клемпка звернувся до керівника рабчанського РОАК Юзефа Макули «Тигриса» з проханням дозволити використати зброю і амуніцію відділу та про підтримку його людей.
Макула спочатку не хотів погодитись, але змінив думку, коли дізнався, що автором ідеї нападів є ксьондз Хойол.
Згідно свідчень Станіслава Врубля, згоду надав і керівник новотарзького і лімановського районних РОАК капітан Ян Стахура «Адам». У нападі взяли участь 32 особи. Їх метою було (згідно слів Анджея Паларчика) «налакати єврейских дітей у Рабці».
Озброєння становили 2 ручних кулемети, один протитанковий гранатомет pancerfaust, 15 гвинтівок, 2 десятистрільні автомати, близько 5 автоматичних пістолетів PPSz, 4 пістолети, одна упаковка гранат і одна скриня амуніції. Після отримання вказівок від ксьондза Хойола, керівництво над всіма очолив Клемпка. Він дав знак для обстрілу будівель сиротинця вистрілом з pancerfausta. Анджей Палярчик – член рабчанського РОАК, свідчив:
"Після того, як ми зійшли на гору Гжебєнь, мій брат Едвард Палярчик з Мечиславом Клемпкою, зібрали всю банду о 1-й годині, поділили зброю на три групи. Перша група попрямувала до вілли Стасін, друга попряямувала до вілли Нємен, а я з третьою групою пішов до вілли Юрас".

Станіслав Врубель використав триста патронів з кулемету. Станіслав Пика стріляв з гвинтівки у віллу Стасін. Єжи Лончиньський цілився у віллу Юрас:
„я стріляв у вікна з гвинтівки […], знаючи, що можу спричинити вбивство, бо кулі падали всередину вілли, однак я на це не дивився, тільки стріляв”.
 
 Обстріл тривав дві години. Через кілька годин після нападу, 27 серпня, Повітове Управління Громадянської Міліції у Новому Таргу склав «Спеціальний рапорт» для Політично-Виховного Відділу Воєвудського Управління Громадянської Міліції у Кракові, в якому заявили:
„Команда відділу Громадянської Міліції в Рабці, як і працівники місцевого віділу УБ не брали участі у відбитті нападу на сиротинець. Стосовно причин, чому місцевий відділ ГМ не взяв участь у бою, ведеться слідство”.

Більше того, слідство стосувалось двох міліціонерів, направлених з Повітового Управління Громадянської Міліції в Новому Таргу для охорони дітей. Один з них – Владислав Млекодай, був жителем Рабки. Згідно їх свідчень, вони натрапили в лісі на членів «банди», які їх роззброїли. Під час нападу вони лежали в канаві, а після звільнення, пішли напитись горілки.
Частково поставу рабчанської міліції пояснюють свідчення Стефана Рибіцького, емісара уряду США, який пізніше допоміг нелегально виїхати за кордон, між іншим, Мечиславу Клемпці:
„Хойол мені сказав, що грошову допомогу мусять здобувати насиллям […], я запитав, що про це думає Міліція, на що він мені відповів, що командир плутону Міліції в них на службі, що потім виявилось правдою”.
 
 
 
 
 
Лена Кехлер-Сілберман – 35-річна на той час психолог, яка закінчила навчання в Ягелонському Університеті 
(з її родини, крім одного молодшого брата, не вижив ніхто), взялась за організацію сиротинців у Закопаному  і в Рабці, які почали діяти вже влітку 1945. Особисто почала керувати сиротинцем у Закопаному і відразу взяла на себе роль матері для всіх осиротілих дітей. Туди потрапили діти з рабчанських сиротинців, які завдяки акціям ксьондза Хойола і його харцерів, довелось закрити. У Закопаному також були збройні напади на сиротинець,  тому Лена Кехлер вирішивши, що їх життя в польщі під загрозою, вирішила таємно вивезти понад сотню дітей  з  Польщі.
 
 
Лена Кехлер написала про пережите книгу "My 100 children", опубліковану у 60-х роках, яка була бестселером. Її переклали багатьма мовами, АЛЕ НЕ ПОЛЬСЬКОЮ. На підставі цієї книги знято художній фільм з тією ж назвою, який показували в багатьох країнах, АЛЕ НЕ В ПОЛЬЩІ.
 
 
Сиротинець в Рабці закрито 28 серпня 1945 р. Ті, хто міг, повернулись до своїх батьків, частину дітей відправили у дитячі будинки в Отвоцку і Бєльську. Ті, що були найбільш хворі і не мали опікунів, потрапили у сиротинець в Закопаному. Діти через постійний страх наступних нападів втратили вагу, а стан їх здоров’я погіршився.
Одним з них був Олесь Аронович, який описав ті події так:
 
"В Рабці постійно стріляли. Сестра Густа завжди нас відправляла під ліжко і під ліжко, а ми не хотіли.Однієї ночі вони вистріляли з 2400 куль. Один сержант, який нас захищав, мені про це розказував. Одного разу німці [так він собі уявляв атакуючих] кинув гранату в одну кімнату, де спала хвора дівчинка, і ліжко опинилось десь за вікном, а вона на шафі. В Рабці було зо три напади.
Пам’ятаю другий. Як на нашу віллу «Стася» [правильно Стасін] і «Нємно» кинули гранати, то утворились великі діри в стіні. Потім ці вілли отримали для оборони кулемети.. Потім наш дім в Рабці закрили і ми поїхали у Закопане. Один знайомий солдат мені сказав, що ми виїжджаємо, бо поляки займають цілу Рабку. У Закопаному було набагато краще, було найкраще. Бо в Рабці, якщо на хвильку йдеш у ліс, погратись, відразу хтось казав: «О, я тобі дам! Хочеш, щоб тобі розбили голову?». У Рабці не було свободи…".

 

                                                                 ********************************************

 

У 2011 в костелі св. Марії Магдалени в Рабці-Здруй розміщено меморіальну таблицю на згадку про діяльність задля незалежності ксьондза Юзефа Хойола.
Про його співучасть в організації нападів на єврейських дітей ніхто не згадує.
 

 

 - напис на дошці «Польській молоді для наслідування»:

Воєвудський суд в Кракові 1993 року реабілітував ксьондза Хойола, обгрунтовуючи тим, що: «що б він не робив, він керувався виключно патріотичною метою».
Іншими словами – поляк, який керується патріотизмом, завжди невинний. Точно так само, коли йдеться про польсько-український конфлікт.
Невинні поляки (вони керувались патріотизмом - мали право вбивати) 

 і злочинці українці ...

 

 

 

                                                                               Dobrodziej

 

Powrót