^{Село Богородиця (нині Бородиця) розташоване на відстані 2 кілометрів від Грубешова.
На початку 40-их рр. ХХ ст. тут проживало 89 сімей, з них 3 польські та біля 450 мешканців, а на початку ХІХ ст. в селі їх було 358. На в’їзді села збереглися сліди від православної церкви, в центрі знаходилися народний дім, школа, бібліотека, крамниця.
Збудовану місцевими українцями у 1816 р. церкву на честь Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у 1918 р. польською владою було зачинено, а у 1937 р. зруйновано. Цю акцію здійснювало біля 100 осіб, серед них поліцейські, військові, пожежники та представники повітової влади.
Місцевий український люд протистояв цьому безчинству, але через нерівні сили був змушений відступити.
Після цього утиски українців у справі віросповідання помітно збільшилися. Окремі православні люди не витримували знущань у вигляді вибитих вікон, знищеного хатнього майна та запасів продовольства і переходили на католицьку віру.
Як при будь-якому насильстві, дії поляків мали абсурдні наслідки. Недавні православні віруючі, причастившись в костелі оплатками, щоб не розжувати, клали їх під язик, а коли відходили від костела випльовували цю скоринку прісного хліба. Не усі вони стали фанатичними католиками, бо потрапили до їх числа не з внутрішнього переконання, а з примусу. Про це вони розповідали православним односельцям, яким довіряли.}

^{Байковський Микола м. Ківерці Волинської обл.
Народився 15 травня 1926 р. у селі Богородиця Грубешівського повіту.}

^{В українських селах з’являлися «кракуси», але про це вже чимало написано. Лише пам’ятаю, що вечорами з метою охорони громади постійно чергували групи селян, озброєних палками та вилами. Якщо десь з’являлися «кракуси»*, селяни розкладали за селом вогнища. Так сповіщали сусідів про небезпеку і просили допомоги.Разом з тим почалося окатоличення українського населення, для чого використовувалися різні методи. В нашому селі була цегельня, але українець міг туди влаштуватися на роботу після вихрещення в католики, хоч раніше там працювали переважно українці. Одного ранку в село приїхала поліція, група поляків та ксьондз. Батько розповідав, тоді поліцаї стали на вході, цивільні зайшли до церкви і почали знімати ікони, трощити вівтар. Польський ксьондз сидів у церкві з шапкою на голові і цигаркою у роті. Тато спитав у нього, чи не гріх у божому домі сидіти в шапці і палити. На це він відповів, що «церкєв і косьцьол єст для політикув, а модліць сєн можна і в хлєвє» (церква і костел є для політиків, а молитися можна й у хліві). Тепер від мурованої каплиці на цвинтарі, як й від самого цвинтаря, не залишилося й сліду – лише кущі та дерева, а православну церкву в центрі села перебудували на костел.}

^{Банащук Іван м. Львів
Народився 8 грудня 1935 р. у Посадові Томашівського повіту в сім’ї Василя та Ольги Банащуків.}
 

*Кракуси:

^{У 1938 р. до села доходили тривожні вісті про те, що польські шовіністи руйнують православні церкви. Про ті події Є.Пастернак писав, що за три місяці було зруйновано 167 святинь. Знущались над священослужителями, плюндрували і нищили церкви під час войовничого атеїзму в Радянському Союзі. А у Польщі, яка завжди чванилась тим, що вона є християнською державою, дійшло до знищення християнських святинь урядом християнської держави. Нашу церкву не посміли зачепити, побоялись. У нашому селі не з’являлись кракуси, не було пацифікації, не відчувалось полонізації. Здається мені, що в тривожні часи бандитських нападів на українські села, наше село вистояло би і його мешканці збереглись би. Але доля розпорядилась по-іншому – в життя села втрутились німці. Першими жертвами стали 9 чоловіків, яких розстріляли фашисти за те, що вони зустрічали Червону армію в 1939 р.
Другий удар нанесли німці в серпні 1943 р., примусивши нас переселитись на Білгорайщину, бо дуже сподобалось їм наше село. Гарні села вони віддавали своїм осадникам і бауерам. Такими діями вони переслідували і другу хижацьку мету — посварити поляків з українцями, бо українців переселяли в польські села, заздалегідь виселивши звідти поляків.
Так і ми опинились в польському селі Буковина Тарногородського повіту.
По селу блукали собаки, бігали кролі. Двері домівок були відкриті. В помешканнях збереглось дещо з домашньої утварі. Відчувалось, що зовсім недавно тут жили люди. Було непривітно і підозріло тихо, від чого ставало важко на душі. Але життя є життя, і люди розселялись по хатах, вважаючи, що це тимчасово.
Спокійно переночували дві ночі. На третю ніч почалась стрілянина, запалали хати, чути було крики людей. Усі втікали, хто куди міг. Як розвидніло, почали сходитись у село. Перед нами відкрилось страшне видовище. Валялись трупи біля догораючих хат. Левчук Віра лежала з розпоротим животом, Йосип Дишник лежав біля хати, ноги до колін знаходились у вогні, куля настигла його тоді, коли він вискочив на поріг. Ніколи не забуду, як збожеволіла молода жінка, тримаючи мертву дитину на руках, черпала зі струмка воду і поливала її тіло. Тоді, в серпні 1943 року, в селі Буковина були вбиті мешканці села Городиславичі: Іван Ваврищук, Василь Твердохліб, Григорій Надозірний, Йосип Дишник, Віра Левчук, Йосип Антонів, а також мешканці Біщі - Микола Фека та Микола Заня. В той же день усіх поховали в братській могилі на цвинтарі села Біща, яке знаходилось в трьох кілометрах від села Буковина. Недавно я там був – могили нема.}

 

^{Боровик Олександр м. Рівне
Народився 1933р. в селі Городиславичі Томашівського повіту на Холмщині. Внаслідок депортації разом з матір’ю і тими, хто ще залишився живим, потрапив на Запоріжжя}
 

^{Навчання в школі велось цілковито польською мовою. Учням навіть на перерві категорично забороняли спілкуватись українською. Одна з вчительок була затятою шовіністкою. Вартувало їй десь почути українське слово, як одразу вона веліла: «Подай лапу!» – і п’ять-десять раз била лінійкою по
простягнутій дитячій долоньці. Або на коліна ставила.
Після закінчення школи я хотів далі вчитися, проте батько вважав, що повинен працювати на господарстві. В гімназію приймали тільки поляків. Я взнав, що можна вступити в рільничу школу, де навчали культурі ведення сільського господарства. Школа розміщувалась в м. Замостя. В 1937 р. я поїхав у цю школу. Гуртожитки розташовані поруч зі школою. Директором навчального закладу був поляк німецького походження Бауер. Навчалось 2 українці та маса поляків.... Під час парцеляції 1937 р. ґрунти віддавали тільки полякам. Українцям залишалось або бути безземельними, або переходити на католицизм та ставати поляками. В сусідньому селі землі пана Погарєцкого були надані виключно полякам. Протягом 1938 та 1939 рр. всі селяни вийшли на свої наділи, парцелі, побудували собі нові садиби, закінчували їх благоустрій. В той час на нашому хуторі Лотошин стояло біля 20 нових садиб, з яких 4 були польськими. Ворожнечі між українцями і поляками в нас на хуторі і в селі Черничин не було.В 1938 р. почали поляки палити українські церкви. В Черничині церква була мурованою, а в Городку дерев’яною й після українсько-польської війни не працювала. Одного липневого дня зібрались «кракуси»(польська громадська організація, назва походить від міста Краків), поліція та осадники з навколишніх сіл й почали виносити з церкви речі. Люди побачили, почали збігатись, бо пішов поголос, що поляки грабують церкву. Тоді поляки підпалили стареньку церкву, яка згоріла за кілька годин. В селах Хлібче, Чомів, Турковичі, Сагринь, Теребіні та інших навколишніх населених пунктах поляки спалили всі дерев’яні церкви. Тільки наша Черничинська залишилась на чотири навколишні села.
В 1939 р. ворожість поляків щодо українців почала дедалі більше проявлятись. В мого батька почали вимагати, щоб він перестав передплачувати україномовну пресу.}

 

^{Вашкевич Вволодимир м. Тернопіль
Народився у 1921 р. у селі Черничин Мінянської ґміни Грубешівського повіту Люблинського воєводства.}

^{Мій тато, Левчук Петро, закінчив духовну семінарію в Оренбурзі під час біженства. Повернувшись в Тишівці, працював у місцевій кооперації. Був свідомим українцем, цікавився політичними проблемами, за що відсидів три роки у в’язниці. Поляки його побоювались. Коли у 1938 р. почався наступ на українців з метою їх окатоличення, тишовецькі поляки почали вимагати від тата йти до костела (і то до Великодня, інакше паски будуть на вулиці). Почались гоніння на нашу родину. Особливо небезпечними були ночі. На ніч маму з дітьми тато відвозив до її батьків, а сам клав коло порога борони, сокиру й інші гострі предмети, щоб оборонятися.
Але настав 1939 рік, Польща розгромлена. В Тишівцях – совєти. Поляки принишкли. Та недовгою була радість. Червона армія відступає за Буг, а в Тишівцях – німці... Тато рішився їхати з відступаючою армією в Україну, щоб розвідати, яке там життя, щоб потім забрати родину, але склалося так, щозміг він приїхати за нами аж восени 1942 р. За цей час ми натерпілись всякого як від поляків, так і від німців.}

 

^{Вишневська(Левчук) Галина м. Київ
Народилася 12 березня 1930 року в м.ТишівціТомашівського повіту в родині українських інтелігентів – Петра і Антоніни Левчуків.}

^{Першу світову війну російські війська, відступаючи під натиском австрійців, примусили виїхати своїм ходом всіх православних холмщаків до Росії. По дорозі від хвороб їх більше половини повмирало. Після відновлення Польщі, як держави, селяни почали повертатись. Кожного чоловіка, який повертався, клали на лавку і нагайками виганяли »російський» дух. Зло у селян накопичувалось і після того, як українцям не можна було купувати панську землю, яку польський уряд конфіскував у російських поміщиків та церкви.
Землю купували поляки і згодом перепродували її українцям. Селяни про це пам’ятали довше, ніж про нагаї. У нас при Росії школи були тільки російські, при Польщі – тільки польські. В кожній державній установі дозволялось розмовляти лише польською. Цим підкреслювалась неповноцінність української мови. Державну роботу, навіть найнижчу, можна було одержати тільки в тому випадку, якщо станеш католиком та поляком.
Настали божевільні 30-ті роки. Поляки вирішили прискорити ополячення. Майже по всіх селах були зруйновані церкви. Це ж християни, як варвари, нищили християнські храми. Що ж тоді дивуватись безбожникам-комуністам? Пам’ятаю, як це було. Ранком до села приїхали багато військових та поліцаїв. Біля кожної хати військовий та поліціянт. Попереджено – будуть стріляти в кожного, хто вийде на вулицю. Крім того, поліція зайняла оборону навколо церкви, а виродки в цивільному почали розбирати – розбивати дерев’яну досить стареньку церкву. При тому свою роботу супроводжували брутальною лайкою, образи кидали на землю. Не один рік віруючий народ приходив молитись на місце розваленої церкви, а ще з більшою завзятістю відвідував православні святині у сусідніх селах, де були муровані церкви. Так поляки боролись з Ісусом, якому самі поклонялися.
Прискорену тактику вибрали також для ополячення. З’явились якісь озброєні люди, яких ми називали бандою кракусів. Вони вночі приходили до господаря і пропонували піти до урядовців та записатись, що ти поляк. Ніхто не йшов. Удруге вони з’явились і наносили селянам велику шкоду – ламали воза або січкарню, млинок чи молотилку. Не допомагало.
Третій прихід закінчувався побоїщем усієї родини, а насамперед господаря. Я не пам’ятаю, як це було в нашому селі. Але пам’ятаю агітацію сусідів поляків «пристати на поляка». Ми жили на колонії серед поляків, яка утворилася на панській землі після Першої світової війни – купили землю у поляків. Вже тоді в моїй дитячій душі (6–7 років) визрівало рішення: ніколи не бути поляком.
Акція поляків сприяла організованому опору. Кожний селянин біля дому тримав обмитий нафтою квач або просто солому, прив’язану до довгої тички. У випадку нападу солому запалювали і таким чином давали знати іншим. По селу всю ніч чергували молоді хлопці та чоловіки. Появились підземні схрони(ями), в яких часто спали. І ось настав час, коли, здається, в Посадові спалахнули смолоскипи, які оповістили про напад бандитів. Зі всіх сіл вирушив народ на допомогу з косами, вилами, сокирами з криком: »бий поляків». Набігло стільки людей, що не всі кракуси змогли втекти і вимушені були заховатись у панському мурованому льосі. Наступного дня виявилось, що нічними бандитами були працівники поліції та поляки із сусідніх сіл.}

 

^{Гвоздяк Pостислав м. Київ
Народився 1930 р. в українському селі Телятин
Томашівського повіту на Холмщині}

^{Незважаючи на те, що у 1938 р. мені виповнилося лише вісім років, добре пам’ятаю найбільш резонансні події того часу. Саме тоді набрали загрозливих форм і масштабів примусове ополячення українців та схиляння їх до зміни віросповідання. Без уваги на конфесійну приналежність школярів водили тільки то польського костелу. Національно свідомим українцям ночами вибивали шибки у вікнах, псували запаси зерна та інших продуктів, а окремих заарештовували. Подібне трапилося й з моїми батьками, яких серед ночі забрали з хати і кілька днів тримали у повітовій в’язниці. Не звертаючи жодної уваги на рішучі протести людей та громадсько-політичних діячів, поляки у 1938 році зруйнували українські церкви на передмістях Тишівець Томашівського повіту Дубині, Замлинні та Клятвах , збудованих ще у XV–XVI ст.}

 

^{Грисюк Володимир м. Київ
Народився 10 січня 1930 р. в знаному
ремісничому містечку Тишівці Томашівського повіту на Холмщині.}