Щорічний приступ загальнонаціоналного психозу під назвою “11 липня — забутий геноцид” і цього разу пройшов типово. 

Як щороку згадували “забуті злочини”, як щороку звинувачували українців у найважчих злочинах. 

Як щороку злочини ділили на славетні польські “превентивно-відплатні акції” і український “спланований геноцид”. 

Як щороку українських національних героїв назвали найжорстокішими вбивцями, не розбираючись, що справді відбулось на Волині і які були причини та дійсний перебіг подій. 

Як щороку польські “друзі” і “адвокати України в Європі” маніпулюють, брешуть і фальсифікують історію. 

Які причини такої ситуації? Чи винна тільки російська агентура? Адже антипольська акція НКВД — справді системна і запланована акція — виразно замовчується польськими політиками. 

Чи люди, які правлять Польщею, мусили відступити через пропагандистський тиск агентури? 

Може не тільки агентура винна?

Незалежно від причин, психоз треба лікувати. Може лікуванню допоможе обговорення п’яти міфів, на які спирається польська, а насправді російська і посткомуністична версія "історії".

1. Наказ, якого не було.

Ніхто ніколи не бачив ніякого наказу, який би наказував винищити польське населення на Волині. Перед “кривавою неділею” українська сторона багато разів закликала поляків до розірвання союзу з совєтами і до спільної боротьби. Були спроби навіть створювати польські відділи УПА.
Але польські історики стверджують, що такий наказ був, бо мусив бути. А якщо мусив бути, то був. Був і все! Кілька разів заявляли, що вже є, вже його знайшли, ... але тільки заявляли, а потім набирали води в рот.

2. До війни ми жили в злагоді і раптом українці за намовою і навіть примусом ОУН чи УПА почали різанину...

Про довоєнну “злагоду” довелось би багато писати. Полонізація, пацифікація, масові арешти, знущання з українських патріотів, концтабір, руйнування церков, примусове навернення на католицизм, пастораль і ідилія... Приводів для сильної антипатії, а навіть ненависті до Польщі і поляків було достатньо, бочка пороху чекала тільки на іскру.
Перейдемо до ще трагічнішого періоду.

Польсько-українська взаємна різня — оминаючи вбивства української інтелігенції на Холмщині в 1942 році і спорадичні напади на поляків, які працювали в німецькій адміністрації — розгорілась лише після хвилі дезертирства українців з поліції. (Паросля — це злочин, відповідальність за який, всупереч польській версії, досі не встановлена. А після Парослі минув ще місяць без масових вбивств). Цю різню  почали поляки, які служили німцям. Саме так! Щоб не цього не визнавати, польські історики ввели принцип, що жертви цих злочинів — це не жертви поляків... Жоден “поважний” польський історик не вважає злочини в Красному Саді і десятки інших злочинів, вчинентх польськими шуцманами, польськими злочинами... Поляки переконані, що це не вони зробили, а німці... Часом можна почути від “поважного” історика: ПОЛЯКИ НЕВИННІ, БО ВОНИ ТІЛЬКИ ВИКОНУВАЛИ НАКАЗИ

^{Красний Сад - Гороховський район (Волынь)}

^{Пам'ятник пам'яті 104 українців, вбитих 19 квітня 1943 року під час польсько-українського конфлікту}

^{Докладніше:  https://dobrodziej.webnode.com.ua/news/chiya-pravda-chiya-krivda/}

Даруйте сарказм! Українець, якому в ті дні поляки вбили родину, повинен був вже тоді - в 1943 році прочитати Семашків чи Мотику! Тоді б він знав, що помсту треба шукати десь під Берліном, а не в польських селах, які полювали на українців і видавали їх німцям на смерть.

Так само, коли йдеться про червоних польських партизанів. Отже, якщо Сатановський чи Собесяк (останній у своїх спогадах хвалиться ліквідацією українських націоналістів вже в 1942 році, згадуючи про розстріл 16 українських селян) вбивають в українських селах національно свідомих українців, то їх родини повинні були шукати помсту десь під Москвою...

Кмітливі “історики” виправдовують польські злочини, розповідаючи про “превентивні” і “відплатні” акції. Однак українські відплати для них не “відплатні акції”, а “спланований геноцид”.

3. Прелюдія.

Згідно польської історіографії перед 11 липня повинні були відбутись мирні переговори між польською делегацією і УПА. Польську сторону мав представляти Зигмунт Румель. У Польщі панує переконання, що УПА по-варварськи вбила Румеля — розірвала кіньми, четвертувала і закопала десь в лісі.

Про це знають всі! Адже “поважні” історики, з Гжегожем Мотикою на чолі, пропагандистськи підтримали фільм Смажовського. Всі переконані, що УПА так звіряче вчинило з людиною, яка за дорученням делегата польського уряду приїхала до них , пропонуючи порозуміння.

Це дуже важливий міф, який вже давно вкорінився в польській національній свідомості. Фільм “Волинь” утвердив поляків в переконанні, що саме так було, бо сцена розірвання кіньми польських делегатів там одна з найважливіших.

Але запитайте навіть польських, але чесних істориків. Вони скажуть, що розірвання кіньми — це міф, казка, що не існує ніяких документів, рапортів, жодних повідомлень з підпільної преси, жодних раніше записаних спогадів, жодних свідчень чи розповідей з першої руки, жодних документів тих часів про це. Насправді ми нічого не знаємо про те, що відбулось. Відомо тільки, що Румель виїхав на переговори і вже не повернувся. Невідомо хто і за яких обставин його вбив. Може бути кілька гіпотез...

Напишемо щось для поляків, які здатні мислити самостійно, для поляків, які не піддаються загальному психозу, і що буде імпульсом для роздумів і заохоченням для подальших досліджень.
Румель не їхав на переговори за наказом Казимира Банаха... 

Казимир Банах нічого не знав про ці переговори... 

Запитайте своїх істориків про цюдеталь... Чому всі замовчують спогади Банаха, опубліковані в 60-х роках? Запитайте їх, чому вони допустили утвердження міфу про “розірвання кіньми”? Хіба боротьба за правду і боротьба з брехнею — не основне завдання історика?

4. Апогей — 11 липня напали на 100 або навіть 150 сіл.

Найбільший і найважливіший міф. Тут навіть вступ і опис значення цього міфу не потрібні. Для нападу в один день, майже одночасно на 100 чи тим більше 150 сіл, потрібно величезні сили. Потрібна серйозна підготовка, поділ завдань, наказів і т.п.

Варто запитати хоча б пана Гжегожа Мотику... 

Чи могли б ви показати документи (будь-які) польські, німецькі, совєцькі чи українські за той період, в яких названо ті 100 сіл, на які відбувся напад 11 липня 1943 року? Якщо ні, то чи мигли б ви самостійно назвати ці села, без відсилання нас до праці Семашків? 

Чи хтось з польських істориків може їх назвати?

Ні! Ніхто їх не назве. Хіба що повторять написане Семашками... А в списку Семашків є навіть такі села, як: “село десь поблизу Порицька — назва не встановлена” або “один з маєтків в повіті”. Також є села, де число вбитих — нуль, одна, дві чи три людини... Як для “спланованого геноциду”, щось тут не так. Етнічні чистки — це вбивство всіх мешканців одної національності, а не кількох вибраних осіб чи взагалі нікого...

^{5. 100 тисяч жертв “злочинів українських націоналістів”.}

Насправді цей міф навіть не настільки важливий, як попередні. 20 тисяч жертв, 50 тисяч жертв чи 100 тисяч жертв — це все одно трагедія. За цими цифрами ховаються вбивства, злочини, “відплати”, “превенції”, як і люди, які полягли в бою та ліквідовані за колаборантство...

Безсумнівно, що значна частина жертв — це жертви злочину. Єдине, що ми сьогодні можемо зробити — ретельно і чесно порахувати втрати — як польські, так і українські.

Проте всі спираються на праці Семашків — авторів, які від початку поставили собі завдання досягнути заздалегідь прийняту кількість жертв. Вже на зламі 80/90 років Семашко з Туровським кидали цифри 300-400 тисяч жертв. Вже тоді вони намагались досягнути якнайбільшу кількість. А найсмішніше — вони виходили з того, що на Волині в кожному повіті мусить бути однаковий відсоток жертв — 20%. сьогодні ніхто в Польщі не намагається нічого верифікувати, перевірити. Відомо — спроба перевірки Семашків може закінчитись потраплянням в неласку і втрату синекури. Який ПРОФЕСІЙНИЙ історик захоче ризикувати? Адже ПРОФЕСІЙНИЙ історик залежить від тих, хто йому платить.
Буває, що до злочинів націоналістів зараховують навіть людей з українського села, знищеного німцями і поляками. До “задокументованих жертв злочинів” зараховують навіть солдатів 1939 року, які загинули в боротьбі з совєтами. Достовірним вважається будь-яке “джерело”, яке кидає велику круглу цифру 200 чи 600 поляків, вбитих в одному селі. Таку круглу цифру одразу підносять в ранг “точне число”. Після додавання “точних чисел”, суму множать ще на 2.

Отже, звідки взялось число 100 тисяч? До такої кількості вдалось “дотягнути” таким чином, щоб фальсифікація не кидалась в очі. Спочатку мало бути 500, 400, 300, 200 тисяч... Кількість жертв продовжувала зменшуватись. Зрештою зупинилась на 100 тисячах, хоч і ця кількість дуже “натягнута”. Метод завищення застосовується на кількох рівнях. Спочатку завищують окремі складові суми, а потім додатково множать всю суму.
Основне питання: коли нарешті польська сторона почне предметно, чесно, згідно з принципами ретельного слідства досліджувати польсько-український конфлікт і злочини, пов’язані з цим конфліктом? Коли нарешті польські історики перестануть тремтіти зі страху перед пані Семашко і її колегами?

Отже, як виглядає нинішня “дружба” з Польщею?

Наступного року загальнопольська істерія повториться знову... Знову дізнаємось про “забутий злочин”, знову пролунають скандальні висловлювання про 100 тисяч вбитих поляків і кілька тисяч вбитих “у відповідь” українців. Знову якийсь польський політик назве українською хуцпою молитви за душі вбитих українців в Сагрині, Павлокомі чи в іншому місці. Знову на український національно-визвольний рух будуть вилиті відра помиїв. Може з’являться якісь нові міфи. Коли якийсь міф розвіюється, на його місці виникає новий. Розвіяних міфів вже багато... нові ростуть, як гриби після дощу...

Вже через рік повторення уроку істерії...

А тим часом, стратегічне партнерство, добре сусідство, злагода і дружба?
Не тією дорогою йдете, щановне панство, так вже не вийде...

                                                                                                    ^Dobrodziej