Героїчні злочинці
polska wersja językowa:
З постанови Сейму Речі Посполитої від 12 липня 2013 р. про вшанування річниці Волинського Злочину:
"В липні 2013 р. припадає 70 річниця апогею хвилі злочинів, які на Східних Кресах ІІ Речі Посполитої Польщі вчинили Організація Українських Націоналістів і загони Української Повстанської Армії. Організованість і масовість Волинського Злочину надавли йому характер етнічної чистки з ознаками геноциду... Сейм Речі Посполитої Польщі виражає найвищу шану воїнам Армії Крайової, ...які піднялись на героїчну боротьбу для захисту поляків..."
Висловлювання в постанові однозначні: злочинці УПА і герої АК, зло і добро, агресори і захисники, кат і жертва.
Наскільки ж цей світ нескладний, як же все просто. Якщо вже й маємо справу з нападом АК на українські села - це звичайно ж героїчна битва з базою злочинної УПА, відплатна акція або "попереджувальна акція" - і звичайно ніколи не говориться про вчинені там злочини, завжди розповідається про ліквідацію бандерівців, колаборантів чи донощик.
 |
Однією з таких акцій був напад на село Вижгів на Волині.
Цей напад 22 грудня 1943 року здійснив загін АК, який складався з близько 60 партизанів під керівництвом Казимира Філіповича (псевдонім "Корд") і Станіслава Вітамборського (псевдонім "Малий"). В польських джерелах читаємо про цю акцію, як попереджувальний напад на сильну базу УПА. В повідомленнях про той напад згадується ліквідація бази бандерівців. Цитую учасника акції Владислава Толиша - воїна АК:
"Наш загін увійшов в село, вдаючи сотню УПА, що не було складно, бо всі чудово говорили українською. Його прийняли, як друзів і ніхто не звернув увагу, що частина загону відразу попрямувала до православного попа, а решта - під школу, з вікон якої виглядали кулемети. Піп, як побачив наших хлопців, то вийшов назустріч, а за ним дочка. Тадзьо, якому наказали триматись позаду, як побачив дівчину, не витримав і кинувся вперед. Дівчина була гарна, як кажуть, варта гріха. Вона відразу впізнала Тадеуша і крикнула до батька - тато, то ляхи. - Хлопці, що йшли попереду, мусили негайно це вирішити, даючи сигнал до атаки. Інакше не вдалося б застати зненацька, і українці би всіх постріляли. Наш напад будв для них зовсім несподіваним. Гніздо УПА у Вижгові було розбите. Натрапився ще загін УПА з Болтунів, який теж був розбитий. З упівських складів наш загін забрав на санях багато муки, каші, замороженого м'яса".(1)
" В серпні 1943 року в лісі поблизу Вижгова зібрались бандерівські загони, а в селі знаходилась сильна база УПА ... 22 грудня 1943 загони АК поручника Казимира Філіповича "Корда" і підпоручника Станіслава Вітамборського "Малий", які діяли в околиці Римачів, здійснили напад на загін УПА, який перебував у Вижгові. Однак з'ясувалось, що в селі не було ніяких військ, а лише варта, яку ліквідовано, застрелено 4 бандерівців і попа Покровського".(2)
"22 ХІІ 1943 - Попередження нападу і розгром сильної бази УПА у Вижгові, і після цієї події майже весь Любомльський повіт був під контролем Партизанського Загону "КОРДА"".(3)
"піднялись на героїчну боротьбу для захисту поляків..."
Обговорили героїчних захисників і їх участь в ліквідації небезпечної бази УПА в селі Вижгів, час перейти до обговорення злочинців - тобто бандерівців з цього села, яких ліквідували герої з АК.
Польські джерела нам нічого про них не розповідають, тому необхідно шукати в українських. Що про цю подію розповідають українські джерела?
Щоб довго не описувати українську версію подій в цьому селі, відразу перейдемо до спогадів наочних свідків:
Із спогадів Анастасії Матвіївни Ольховської (народилась у 1926 році):
“Я вийшла на двір. Аж коло нашого хліва поляк тре запалки і каже: “Бій, паль од старего до малего!”. Я кинулась до хати і кричу: “Мамо, ми горимо! Поляки б’ють!”. Мачуха, я, брат Андрій (12 років) і вчителька Пелагія (по батькові забула) із Заглинок (Глинянки - І. О.), що в нас квартирувала, вхопили хто що бачив і в двері. А коло порога - поляки. Ми назад, не знали, що робити. Аж ось загорілась Антохова хата. Там жили люди з Висоцька. Поляки, що були коло нас, схопилися і до нашого в’яза, давай брати на приціл втікачів. Тоді ми - з хати і в рів. Бачимо: за ровом біжить дорогою Іван Смішний (Савчук Іван Йосипович - І. О.). Ми - за ним, понад Круглим болотом, понад панським будинком, дубами - на Ликошину. Видно, поляки, що вже палили Левкову хату, побачили нас, давай стріляти. Кулі сікли над нами вільшину аж кора на нас летіла.”
“У нашій хаті перед Ганною ночувало чоловік із двадцять (22 особи -- І. О.). Свекор, його син Іван з сім’єю (п’ять осіб -- І. О.), я з малим Ванькою (1941 року народження -- І. О.) (чоловік мій був на фронті), батюшка з матушкою і трьома дочками, тітка Гануська, тітка Тетяна з дядьком та онукою зі Штуня, чоловік із Висоцька, Льоня (вчителька із Лісок), і сім’я Жабокрицьких з кольонії (троє осіб -- І. О.). Вдень вони ходили до своєї хати, а вночі боялися там зоставатися. Приходили до нас.
Звечора ми колядували і все виглядали Ваню Покровського (сина священика Миколи Покровського, референта з пропаганди Любомльського районного проводу ОУН - І. О.). Матушка приказувала: “Наш Ваня має бути”. Але його не було.
Десь під ранок нас розбудили якісь люди. До хати зайшло четверо чоловіків, по-українськи поздоровалися, сказали, що вони повстанці, хочуть поговорити з батюшкою. Той вийшов з ними у двір. Найменша ж дочка батюшки Нюня (Анна - І. О.) замітила на одному з прибульців польського ордена і каже: “Мамо, то поляки!” А матушка до неї невдоволено: “Ти завжди була Нюнею і Нюнею зостанешся! То наші!”
Батюшка вернувся, став одягатися і знову вийшов. За ним побігла старша його дочка Наташа. Каже: “Піду узнаю, хто прийшов. Там повинен бути наш Ваня”. Ми побачили, що кругом хати стоїть охорона. Батюшку двоє чоловіків узяли під руки і повели у бік панського маєтку (колишнього - І. О.).
Невдовзі прибігає до нас Гануська Сизонова (сусідка - І. О.). “Ой, що ж то такоє? Біля нас батюшка кричав: “Маруся, прощай!” Ми затряслися, заворушилися. Іван вийшов запрягати коні. Та як побачив у дворі озброєних, що між собою щось шварготали по-польськи, кинувся у корчі. По ньому почали стріляти.
Ми давай одягатися. Куди ж то подітись? Ванька мій плаче, просить пісяти. Я в тій трясці не встигла ні сама одягтися, ні його одіти. Плаття накинула, замотала Ваньку в хустку... Тітка Гануська відчинила двері в комору і до мене: “Йди сюди”. Ми присіли за мішками. Чуємо на дворі стрілянина, люди вбігають і вибігають з хати, кричать... Хтось “бух!” у двері до нас прикладом. Вони розчахнулись. Сидимо за ними ні живі, ні мертві. В комору ніхто не заходив. Тільки щось таке, як м’яч вогняний, кинув. Спалахнули стіни. Тітка схопилася за доски на підлозі. Підняла одну, другу - під ними підвал. Позалазили ми під ліґари. Ванька перестав плакати. Слухаємо, як хата горить. Зі стріхи дзюркотить вода - сніг розтає. Гух! Гух! - крокви падають. Думаємо, завалить нас тут. Шукаємо, як то вилізти на вулицю. Намацали дірку до льоха, що був за хатою. Чуємо: там хтось ворушиться. Перелякалися. А з льоха Зоська Жабокрицька з матір’ю: “Не бійтеся, то ми”.
Як стрілянина вщухла, почали вилазити зі схованки. Жабокрицькі як закричать: “Ой, Маньочка наша вбита!” А із-за ріки біжать чмикосці рятувати нас, побачивши, що горить Вижгів. Я з Ванькою і людьми їм назустріч (а тітка зосталась). Занесла його до двоюрідного брата Денисюка Варивона. Моя подружка Сильвета Петрук (у нас разом з нею весілля було) дала мені сорочку, хустку, теплу одежу, Шпигіська Параска - Ваньці черевички, костюмчика.
Коли я біля обіду вернулася на Вижгів, щоб побачити, що там з родиною, то дізналася, що батюшку закатували у панському домі. Дочку, що побігла за ним, убили. Матушку з меншенькими поляк вивів до ріки розстрілювати. А так як з ними була вчителька Льоня, до якої він ходив, то усіх пожалів. Сказав тільки лягти у ріку. Вистрілив кілька разів поверх їхніх голів у протилежний берег і побіг доганяти своїх.
Як поляки переганяли людей з нашої хати до дядькової (Савчука Зіновія - І. О.), то втекла найстарша дочка Савчука Івана Йосиповича Галя (8 років - І. О.). А Дуньці, жінці його, коли вона зайшла до хати з синами Володьою (8 місяців - І. О.) та Сергійком (5 років - І. О.), дєдина каже: “Лізьмо на гору (горище - І. О.), там є горох, сховаємося”. Загорілась стріха, пішов дим, на горі почали душитися. Дунька поклала найменшенького у сповиточку в кузобець, кинулась старшого шукати, а його ніде не видно за димом. Взялась виривати снопи. Попекла руки, ноги, звалилась з гори. Познаходили одні обгарки од дєдини, її сина Антона (8 років - І. О.) і од Дуньчиних дітей.
Семеро людей загинуло з нашої хати. У Гануськи Сизонової, нашої сусідки, забили хлопця (Антона -- І. О.). Коло дідової (Матвія Ольховського - І. О.) хати вбили Коляду з Висоцька (на нього казали Дідула). Він кинувся перини, одіяла виносити. Думав, що поляки, як у Висоцьку, будуть тільки палити. А його застрелили з периною в руках."
"...Ми зрозуміли, що буде щось зле. Мати з Антоном полізла на гору, і Дунька з хлопцями - на гору. Галя її вискочила між поляками і навтьоки. По ній вистрелили. Тоді батько вибив вікно, звалив загату, виліз на двір. Я і сестра Оленка за ним. Побігли до ріки. По нас теж відкрили пальбу. Десь метрів за двадцять до ріки мене наче щось обпекло вище коліна лівої ноги. Вона перестала мене слухатись, і я впала. Ринула кров. Лежу на мерзлій землі, а повз мене біжать люди. “Поможіть!” - прошу, а вони й не чують. Вертаються. Заглядають під наш стіжок, чи хто є. Там ямка була. Туди часто ховались і батько, і мати. Про цей схрон багато хто знав. І поляки туди заглядали. Всі шукають своїх. Підходять до мене матушка з Усею (Олександрою - І. О.) і Нюнею, кажуть: “Нема вже батюшки”. А я кажу: “А в мене сім’ї нема”.
Нарешті мене побачив висоцький чоловік, покликав батька. Взяли мене під руки, занесли до клуні, накрили сіном. Мені так тепло стало. Мати ж Івана з Висоцька сильно попеклася, коли горіла наша хата. Вона поколена чи поранена кулею, видно, хотіла відсунутися від вогню і не могла. Відпихала палаючу загату, бо руки геть були обвуглені.
Од моєї мами і братика Антона знайшли тільки чорні кістяки. На них ще й комин упав, розбив на горох. Позбирали їх у ящичок і похоронили у Штуні на могилках. А коли навесні розбирали згарище, знайшли іще кісточки. Похоронили їх поруч із хатою. До цих пір там дві могилки: моєї мами з братиком і Дуньчиних хлопчиків.
Мене поранену відправили в село Дуліби Турійського району. Там була повстанська лікарня, а при ній жид-врач. Він уперше мене перев’язав. Разом зі мною сюди привезли Зінчука Івана з 32-ма колотими ранами. Чотири з них були навильот. Його сім’я проживала у панському будинку. Коли до нього поляки привели батюшку, всі ще спали. Його дочку Галю (5 років) і жінку Олександру порубали. Сам він устиг вскочити на піч. До нього поляки ніяк не могли підступити. Тоді причепили до гвинтівок штики і давай колоти. Коли той перестав рухатись, вирішили, що він мертвий і почали катувати попа. Відрізали вуха, язика, свердлили голову, вирізали хреста на грудях. Через два тижні у Дулібах не стало Івана Зінчука. Тут його й поховали.
Була зі мною в лікарні у Дулібах і Стеблій Тетяна із Замлиння з чотирма ранами. Вона ховалась у Швейдихи (Скіпальської Марії - І. О.). Коли поляки палили хату, вона вискочила і почала тікати. По ній раз вистрілили. Куля зачепила руку. Другий раз куля пробила плече. Третя вдарила у голову біля брови. Тетяна впала. До неї підбіг поляк. Вона давай його благати: “Відпустіть мене, я ні в чому не винна!” А той відійшов два кроки і ще раз вистрілив. Куля пройшла під грудьми, але теж, на щастя, виявилась не смертельною..."
“Коли ми вернулися, то побачили маму біля згарища. Мати кажуть, що шукали нас, чи ми не згоріли. Вони з батьком, Танькою втекли через Перевізьке до Штуня. По дорозі підібрали сестру Марію, яка бігла через поле. Коло хати знайшли бабу (її прокололи штиком у плечі аж через живіт вийшов), Єву з чоловіком і дочкою і братом забитими (За словами Марії Бобчук з Висоцька, брат Єви – Дмитро пропав на фронті).. Чмикосці, які прибігли на поміч, зняли настромленого на кілок одномісячного Колю. Надвечір він помер. .(4)
На фотографії сім'я Івана Савчука - його сини Сергій і Володимир спалені живцем під час нападу, дружина вижила, але з важкими опіками, чудом вирвавшись з палаючого будинку, дочка сховалась до того, як АК-овці дійшли до хати Савчука, Іван був двічі поранений, але зміг врятуватись втечею.
Це лише кілька прикладів спогадів людей, які там були. З них однозначно випливає, що, якщо вірити польським джерелам, небезпечними бандерівцями, яких потрібно було ліквідувати, були діти, жінки і старі. Героїчні захисники "ліквідували" їх різними способами - включно з посадженням на палю немовляти, заколюванням багнетами і спалюванням живцем. Загін Філіповича в цей день вбив загалом 39 осіб, з чого 13 дітей (в т.ч. двоє немовлят), 13 старих і 10 жінок - імена і прізвища всіх відомі.
Ось така історія малого села на Волині - історія "героїв і злочинців" - таких історій є багато і тут будуть з'являтись наступні, адже "лише правда нас визволить". Про героїчні досягнення Філіповича "Корда" напишу ще неодноразово, гарантую, що є про що писати, є за що похвалити "героя" - на його рахунку є значно більше героїчних вчинків на Волині і значно більше вбитих бандерівців (тобто: дітей, жінок, старих). А ще розповімо про інших "героїчних захисників" і їх шляхетну боротьбу за Польщу на українській землі, а також про дуже серйозні розбіжності і маніпуляції, які містяться в роботі панства Сємашків. Зачекайте.
Добродій
