polska wersja językowa:

       Коли 22 червня 1941 р. почалась довгоочікувана українськими націоналістами німецько-більшовицька війна, разом з відділами Вермахту, до здавалось би визволеної України, увійшли українські підрозділи, сформовані під егідою німців, та т.зв. "маршові групи", створені ОУН-Б, із завданням проголошення української незалежності та організації місцевої адміністрації в окремих містах.
30 червня 1941 р. бандерівці оголосили у Львові незалежність України. Однак це проголошення суперечило планам нацистів щодо України, що призвело до негайних арештів найважливіших осіб з оточення Степана Бандери.

Німці заарештували майже весь уряд, самого Степана Бандеру, а в наступні місяці сотні інших важливих діячів його організації. Згодом почались ще більш радикальні репресії, включно з масовими екзекуціями бандерівців.

Багато заарештованих бандерівців після кількох місяців ув'язнення та важких допитів, пізніше відправляли у нацистські концентраційні табори на території Польщі та Німеччини. Серед цих в'язнів були два брати Степана Бандери - Василь та Олександр.
Обидва діяли в Організації Українських Націоналістів, а коли розпочалась німецько-радянська війна брали участь в акції т.зв. "маршових груп"

l l lk

Василь Бандера - народився 2 лютого 1915 року, закінчив агрономічний факультет Львівської політехніки в Дублянах і філософію у Львівському університеті. У 1938 році заарештований і ув'язнений польською владою у концентраційному таборі в Березі Картузькій.
Після звільнення у 1939 році повернтається на кілька днів до Львова, але у зв'язку з радянськими репресіями, разом із Степаном Бандерою тікає у Краків.
У червні 41 року в складі "Похідних груп" потрапляє у Станіслав, де стає співорганізатором української влади міста. 14 вересня 1941 року гестапо його заарештувало разом з вагітною дружиною (її через кілька днів німці відпускають з в'язниці). Василя утримують в станіславській в'язниці протягом двох місяців, потім - у в'язниці у Львові (на вулиці Лонцького), через кілька місяців його перевезли у Краків і ув'язнили в тюрмі Монтелюпих, а 20 липня 1942 року в концентраційному таборі в Освенцімі.
 

Олександр Бандера - народився 25 березня 1911 року, зкінчив агрономічний факультет Львівської політехніки в Дублянах. Також навчався в Римі, де закінчив вищу школу політично-економічних наук, де також захистив звання доктора політичних наук. Одружився з італійкою Марією Д'аміко (про роль Марії Д'аміко в допомозі бандерівцям, ув'язненим в Освенцимі буде далі). Від липня 1941 року у Львові, де діє в ОУН, організовує допомогу українським робітникам. Заарештований в кінці 41 року і ув'язнений в тюрмі у Львові. Пізніше перевезений в Монтелюпіх в Кракові, а 22 липня 1942 року - в концентраційний табір в Освенцім.

                                                                      *****

    20 липня 1942 року німецька поліція безпеки з Кракова направила в КТ (концентраційний табір) Аушвіц двадцять три бандерівці, які отримали номери від 49721 до 49744. Першим з них у таборі був зареєстрований Василь Бандера, студент філософії, брат Степана Бандери. 22 липня 1942 року до КТ Аушвіц првезли із в'язниці на Монтелюпіх в Кракові ще одного брата степана Бандери - Олександра (табірний номер 51427).

І саме з цього моменту розпочинається справжнє пекло для ОУН-івців, яких ув'язнили в цьому таборі. Перед тим нацисти били і катували бандерівців під час допитів. У таборі вони потрапили в руки польских співв'язнів.
Першими жертвами людей, які так само, як вони були жертвами нацистського терору, людей, яких спіткала така ж трагічна доля, були брати Степана Бандери.
Один з українських націоналістів, ув'язнених в Освенцимі, Борис Вітошинський згадує ті дні так: "Поляки з перших хвилин нашої перебування почали знущатися над нами, били нас до крові, під час побиття кричали: "Ви хотіли зруйнувати Польщу? Ви вбивці Пєрацького! Хто з вас той Бандера?"... З нами у табір приїхав Василь Бандера, який сидів у тюрмі в Кракові ...польська розшаліла голота на наших очах кинулася мордувати нашого друга, найжахливішим було те, що ми не мали сил йому допомогти. кожен з нас був побитий і оточений бандою "головорізів", які палками та кулаками давали волю своїм звірячим інстинктам, навіть не міг думати про якийсь спротив. В атмосфері катування, побоїв і криків минула наша перша ніч в Освенцімі, в якій головну роль катів відіграли не гітлерівські бандити, а польські політичні в'язні... Цілий час поляки знущалися над Василем Бандерою. В той час він вже мав кілька зламаних ребер, вибиті зуби і змасакроване обличчя. Тільки дивом від смерті врятувалися Б.Рибчук, С.Ленкавський, а Яворова побили так, що через кілька днів він помер.
..."Вони мене вб'ють, я це знаю" - це було все, що Василь Бандера говорив нам в останні дні свого життя".
Інший ОУН-івський в'язень Освенціму Петро Мірчук так описав ті трагічні події:
"Під час огляду в'язнів, привезених з Монтелюпіх. поляк зі Стрия Гронський почув прізвище Бандера, підбігають інші поляки, б'ють Василя перший раз, Гронський кричить: " Вам було погано за Польщі? Ми вам справимо таке добро, що за кілька днів ніхто з вас не лишиться живим" ...Після кількох побоїв все тіло Василя було в крові, змасакроване обличчя, розбита голова... Поляки - Краль із Сілезії і Подгульський з Перемишля затягли Василя до льоху, обсипаного цементом запхали у бочку з водою і терли його поранене тіло рисовою щіткою (щітка з грубим ворсом). До вечора Василь вже не мав сили встати, його завезли у тюремний госпіталь. Пізніше ми дізнались від поляків, що помираючому Василеві вкололи смертельну дозу отрути".
Така сама доля спіткала Олександра Бандеру, якого польські співв'язні катували від самого початку з його прибуття в Освенцім. Одлександр помер, внаслідок важкого побиття, в тюремному госпіталі 25 липня 1942 року.

Так само закінчилось життя Дмитра Яціва - віце-міністра в уряді Ярослава Стецька - заарештованого німцями 15 вересня 41 року, в липні 42 перевезеного з краківської в'язниці Монтелюпіх в Освенцім.
Яців був закатований на смерть польськими співв'язнями 19 серпня 1942 року.
Не пережив знущань польських співв'язнів також Грицько Яворів, важко побитий поляками в серпні, кілька днів лежав у тюремному госпіталі і вже з нього не вийшов.
Тут повернемось до згаданої раніше дружини Олександра Бандери, італійки Марії Д'аміко. Вона була родичкою Галеаццо Чіано - зятя Беніто Муссоліні, тоді ще впливової особи (пізніше розстріляний за державну зраду). Отже, Марія Д'аміко, отримавши повідомлення про смерть свого чоловіка в Освенцимі, вжила всіх своїх впливів, щоб дізнатись, яка ситуація українських в'язнів у цьому таборі, і саме завдяки офіційному втручанню італійської влади, ОУНівців відокремлено від поляків, що врятувало їх від неминучої смерті. Декотрі з них і так не пережили перебування в цьому таборі, але принаймні інші мали шанс...

                                                                       *****

Час на підсумки.

Що спричиняло у польських в'язнів таку ненависть до українців? Чому в умовах власної важкої долі - бо й вони були ув'язнені в концтаборі - проявили таку жорстокість і такі дикі звірячі інстинкти? Ймовірно, і майже точно, німці могли провокувати до цього, але це не німці підказували полякам, що потрібно вбивати українців, через те, що їм погано жилось у Польщі і хотіли мати Вільну Україну. То не німці їм підказували, що треба вбивати українців, бо вони убили перед війною міністра Пєрацького (хоча в даному випадку могли - Пєрацький мав добрі контакти з Гебельсом).

Перенесемось на хвилю в часі і в інше місце. Рік 1943 - концентраційний табір Заксенхаузен - у табір потрапляє генерал Грот Ровецький. Його співв'язнями були українські націоналісти на чолі зі Стеаном Бандерою, приймають Грота Ровецького не як смертельного ворога, а навіть навпаки, ті, хто мав можливість контактувати з ним, подружились з генералом, навіть планували для нього втечу з табору.
Цей факт досить добре відображає тогочасні реалії.
Чому було саме так?

Польський націоналізм безумовно був позитивним явищем в часи, коли Польща була окупована трьома загарбниками, і дуже допоміг польському народу повернути незалежність після першої світової війни. Само собою цей націоналізм мусив бути радикальним, у зв'язку з боротьбою проти окупантів, які звичайно по-доброму не хотіли залишити польські землі. Лідери польських національно-визвольних організацій, загартовані в боях, продовжували мислити категоріями боротьби, недовіри, бачили навколо ворогів і ворога, якого треба знищити, перейняли в Польщі владу. Це вони керували державою, а тим самим і суспільною свідомістю, і саме вони той здоровий націоналізм. який необхідний під час національно-визвольної боротьби - перетворили в дуже гострий шовінізм. Цей шовінізм вони прищепили досить значній частині суспільства і це головна причина не тільки вище наведеної історії, але й усіх нещасть, які стались в польсько-українських стосунках у 20-му столітті. Провини та гріхи були по обидва боки конфлікту, обидва народи вчинили собі взаємно багато кривди, обидва народи мають за що взаємно вибачатись - але саме цей шовінізм і нерозуміння національних устремлінь свого сусіда, заклали ненависть, яка під час ІІ світової війни призвела до трагічних подій.
Перед тим, як цей текст з'явився на нашій сторінці,його прочитав мій знайомий. Коли дійшов до питання: "Що спричиняло у польських в'язнів таку ненависть до українців?"
- відповів трохи цинічно:
"Як це... що спричиняло таку ненависть? це ж очевидно - Волинська різанина! Саме через це поляки ненавиділи українців... починаючи з 1918 року".

Ні додати - ні відняти.

                                                                                                      Добродій.