polska wersja językowa:

 

    

              ^{Ще один роздл історії польсько-українських відносин ХХ століття, який потребує уточнень, роз'яснень та усунення фальші.}

^{В польській версії історії тих стосунків панує переконання, що Ризький Трактат, домовленності з Совєтами, зрада УНР - це наслідок воєнних умов, відсутність можливості продовжувати війну і слабкість УНР, як партнера.
Водночас забуваються досить суттєві деталі, які вплинули на саме таку ситуацію, а вони свідчать, що зрада наставала ще раніше, навіть до т.зв. "Дива над Віслою", а безпосередньо після цієї події Річ Посполита просто припинила вдавати з себе друга. Саме тоді вона показала своє справжнє обличчя.
Займемось нюансами, які свідчать, про те що зрада була запланована і прорахована в діях польської держави від самого початку виникнення міждержавної співпраці (в т.ч. мілітарної) між Річчю Посполитою та УНР.
Але все по порядку...}

^{Початком перемовин між Польщею та УНР можемо назвати розпізнавчу військову місію, яка зявилась у Варшаві вже в січні 1919 року. Подальші спроби порозуміння обговорювались і тривали аж до 16 січня 1919 року, коли у Львові було підписано договір, на підставі якого настало перемир'я. У серпні 1919 року в Дембліні під час чергового раунду переговорів досягнуто більш широких домовленностей, які підписали 1 вересня. Тоді, між іншим, булло узгоджено демаркаційну лінію на Збручі, звільнення полонених, налагоджено торгівельні зв'язки.
Демаркаційна лінія на Збручі була нічим іншим, як осаточним примусом УНР передати Польщі всю Галичину, на чому, на жаль, апетити Речі Посполитої не закінчувались. Польська сторона претендувала ще й на частину Волині і Поділля - території, які залишались під польським пануванням внаслідок попередніх воєнних дій, не були передані УНР, а навіть навпаки, ліквідовано українську адміністрацію, а офіційною мовою запроваджено польську.
У грудні 1919 керівництво УНР повністю втратило контроль над своїми територіями: східні і центральні території зайняли більшовики, південні - Денікін зі своєю армією, а західні - залишились під польським управлінням. Уряд перенесено до Варшави. Тоді ще не було польсько-українського союзу, але саме тоді з'явився перший сигнал, який свідчив про те, що майбутній союз не буде дотриманим. Це проявилось у рішенні уряду ІІ РП призначити польську владу Цивільного Управління Волині і Земель Подільського Фронту, що фактично ліквідувало залишки української державності та повертало на вихідні позиції - попереднє слабке, однак порозуміння.
Щоправда, на початку лютого в Бресті почалось формування (згідно з умовами договору підписаного у Львові у вересні), перших вйськових загонів УНР, однак проблемне територіальне питання зупинилось в мертвій точці. Переговори тривали впродовж двох місяців і не принесли результатів, а зростаючі польські територіальні та економічно-господарчі вимоги кілька разів загрожували зривом перемовин. Ситуацію врятував сам Симон Петлюра, який особисто прибув на зустріч з Юзефом Пілсудським. Для порятунку ситуації Петлюра погодився віддати Польщі не лише Галичину, але й майже всю Волинь. Перемовини тривали цілу ніч з 21 на 22 квітня і закінчились підписанням політичної угоди між урядом ІІ РП та урядом УНР.
В тексті угоди розв'язано територіальні питання, встановлюючи кордон на Збручі, через Волинь на схід до Здолбунова і далі на північ аж до Прип'яті. Дійшло до того, що землі, на яких проживало у переважній більшості українське населення (включно з Рівним та Кременцем), тобто землі, де польське населення становило від 5 до 12%, ставали територією Речі Посполитої.
На підставі тієї угоди ІІ РП та УНР зобов'язались не укладати скерованих проти себе міжнародних угод (підкреслюємо цей факт) та зобов'язались укласти військовий союз. Військовий пакт підписано 24 квітня 1920 року. Крім військових, він включав ще й важливі політичні домовленності, в яких йшлося про передачу влади на визволених територіях в українські руки, однак за винятком залізниці, яка мала залишитись під польським управлінням (на територіях, що номінально, згідно угоди належали суверенній українській державі - що теж варто підкреслити).
І саме з цього моменту, тобто від самого початку "польсько-українського порозуміння", до якого примусили УНР, коли Петлюра був у класичній безвихідній ситуації, можемо говорити про перші ознаки зради, а точніше про те, що договір і взагалі УНР - були для ІІ РП лише інструментом для досягнення своїх територіальних зазіхань. УНР ніколи не була повноправним партнером, відносно якого польська держава мала намір бути лояльним союзником. Звідки такі тези? Про це свідчать факти...}

<sup>Військову угоду підписано 24 квітня, а наступальні дії почалися вже наступного дня, що зовсім не залишило часу на початок мобілізації українській стороні. Отже, українські війська були дуже слабкі чисельно, не були належно оснащені та озброєні (хоча у підписаній військовій угоді ці питання гарантувались польською стороною). Військова угода зобов'язувала українську сторону отримувати від польського уряду згоду на мобілізаційні заходи - таку згоду УНР отримала лише в червні 1920 року, тобто через два місяці від початку київської операції - про що дізнаємось з листа міністра військових справ УНР полковника Сальського до Петлюри.
Чи польська влада, якій би залежало на сильній українській армії, що змогла б утримати і захистити військовий успіх під час київського походу від імовірного контрнападу більшовиків, вчинила б саме так?
Логіка підказує, що з операцією слід було почекати, а за цей час розбудувати і озброїти українські війська. Звичайно, можна сперечатись і стверджувати, що не було часу і не вистачало озброєння. Можна, але навіщо в такому випадку давати нездійсненні обіцянки в міжнародній угоді, з якою метою стримувалась мобілізація в українську армію і нащо відправляти польську армію на боротьбу за Київ, якщо відомо, що бойовий дух найвищий, коли воюєш за власну землю.
Наскільки іншою була б реакція українського населення, якби центральну Україну звільняла 70 тисячна українська армія, а не 60 тисячна польська армія і близько 10 тисячна українська. Саме від військових успіхів УНР у великій мірі залежала підтримка українського суспільства, а ще більшою мірою українських еліт, які дуже скептично ставились до домовленностей з ІІ РП та передачі їй Галичини і значної частини Волині. Така ситуація не могла додати прихильників УНР, а навпаки... Часто народ дивився на цю операцію, як на чергову авантюру і боротьбу інших держав за українську землю. На підтвердження цієї тези зацитуємо фрагмент лиса Пілсудського до тогочасного міністра військових справ генерала Сосновського: "Насправді з цими негідниками воювати не можна, мені вже доповідають, що та смуга, якою вони йдуть, готова підняти повстання проти нас"
- мова йде про познаньські полки польської армії, які входили у Київ, про грабежі та інші ганебні вчинки солдатів-"визволителів". Про інші випадки мародерства і ставлення польської армії до різного майна, як до військових трофеїв, які потім вивозили у Польщу, нам розповідає рапорт і офіційний протест, підготовлений урядом УНР та переданий Пілсудському перед його запланованою зустріччю з Петлюрою у Вінниці. Про це свідчать і масові протести місцевого населення.
Польське військо наказало повернення 13 червня, в цей день польська армія пішла з Києва, залишаючи кільканадцятитисячну армію Петлюри саму проти більшовицького контрнаступу. Лише тоді, як вже згадувалось, УНР отримала згоду на додаткову мобілізацію.
Українські війська проявили велику боєздатність і хоробрість, здобуваючи локальні перемоги, незважаючи на величезну перевагу сил ворога, але в умовах відходу польських загонів, вони були змушені постійно відступати, аж до позицій над Збручем. Там бої тривали два тижні. Зрештою уряд УНР разом з військами 12 липня відступив на територію Галичини. Доля УНР вже була майже визначена.


Факт другий - "евакуація" уряду УНР із Станіславова.
В цей момент уряд УНР розмістився у Станіславові. Від самого початку польська розвідка (ІІ Відділ Прикордонної Охорони) відправляла своєму керівництву рапорти, в яких йшлося про загрозу українського повстання, а його очільниками називались представники уряду УНР. Подібні рапорти доходили й до державної влади через МВС.
Мова йде про уряд держави, яка в в цей момент є союзником і другом, щодо якої Польща має визначені міжнародними угодами зобов'язання.
І тут настає наступна подія, яка вписується в тезу про заплановану зраду...</sup>

^{Начальник Штабу Управління Генерального Округу "Львів" полковник Ян Тульє видає наказ, на підставі якого в ніч з 14 на 15 липня проведено "евакуацію" уряду УНР зі Станіславова.
Як виглядала евакуація союзного з Польщею уряду УНР?
Польська армія провела акцію, яка жодним чином не може називатись евакуацією, і вже точно не евакуацією керівництва дружньої держави. Український уряд, чиновників вищого і нижчого рангу разом з сім'ями (загалом близько 1200 осіб) під військовим ескортом доставлено на залізничний вокзал, де їх утримувано під охороною до ранку, в очікуванні на прибуття потягу, який мав вивезти "евакуйованих" зі Станіславова. Під час блискавичної нічної акції родини чиновників не мали часу приготувати потрібних для подорожі продуктів і елементарних засобів гігієни, не кажучи про майно, яке хотіли б забрати з собою.
Вранці близько 9-ї години поїзд заповнено 1200 особами, яких визначила для евакуації польська влада. Кінцевою станцією був Тарнув. "Ескортованих" стерегла польська поліція, яка нікому не дозволяла виходити з потягу під час зупинок на залізничних станціях, через які проїжджали. Таким чином українські урядники, військові та їх родини не могли придбати необхідні продукти, напої і засоби гігієни також під час примусової подорожі, а польська влада їх не забезпечила...}

<sup>Польський зв'язковий офіцер так писав про цю акцію у своєму рапорті: "Наші офіцери поводились відносно українських міністрів і генералів дуже нетактовно, а солдати - навіть жорстоко".
Нагадуємо ще раз - ці дії проводились щодо найвищої влади союзної держави - до друга!
У час, коли триває більшовицька навала, коли потрібно підтримати уряд УНР максимально, наскільки це можливо, у час, коли українські війська могли б знадобитись у наближаючійся війні на територіях під польським управлінням, а потім і в самій Польщі. Чи так принижують друзів? Чи знущують і розбивають союзників? Зрада? Чи все ж таки розрахунок і від самого початку спланований обман?

Факт третій - "Мавр зробив свою справу, мавр може йти"
Участь української армії у польсько-більшовицькій війні теж заслуговує на увагу
- УНР була фактично єдиним союзником Польщі у цій війні. Щоправда, українські сили були відносно невелеликі, але боєздатністю і хоробрістю допомогли відбити московську навалу, яка поступово захоплювала Польщу.
І тут маємо ще один доказ, що УНР була лише інструментом в руках польської державної влади.
Ще до варшавської битви почались і тривали під час цієї битви польськ-більшовицькі мирні переговори в Мінську. Польська вада відмовила делегації УНР в участі в цих переговорах. у той самий час, коли українці віддавали життя за Польщу, влада РП взялась ділити Україну з більшовицькою Москвою. Щоправда, тоді не дійшло до угоди, але не після переможної битви, а саме в Мінську узгоджено наступну зустріч, яка мала відбутись в Ризі. Вже тоді було вирішено, що української проблеми не існує, що підписаний Пілсудським і Петлюрою союз - це нічого не вартий клаптик паперу.
Пізніше під час мирних переговорів у Ризі цей факт офіційно підтверджено.    Ця подія не була початком зради - це був її епілог.</sup>

 

 

^{Інші факти, які підтверджують визначену тезу...
Впродовж всього цього періоду польська влада намагалась змусити владу УНР до зобов'язань, які де-факто підпорядковували українську державу Польщі - від цих питань залежала допомога, яку гарантувала підписана угода.
Полякам, між іншим, йшлося про право на видобуток залізної руди і мангану у криворізьких копальнях, про право видобувати фосфорити на Поділлі, про польські вільні економічні зони у чорноморських портах - ці вимоги не можна було однозначно відкинути, українська сторона намагалась виграти час, відтягувала переговори - але сам факт існування таких вимог доводить, який був реальний підхід польської влади до існування незалежної України... У цей час майже повну владу в Польщі мав великий "друг" України Юзеф Пілсудський.
Відома досить різке і начебто розважне висловлювання Пілсудського про Україну, яке з'явилось в інтерв'ю для західної преси:}

^{"Якщо йдеться про політику українського уряду, то я її сприймаю, як експеримент. Якщо їм вдасться - то вдасться. Якщо не досягнуть успіху, то не його не отримають(...). Є два способи навчити людей плавати. Мені більше подобається спосіб кидання їх на глибоку воду і змушування плисти. Саме це я роблю з українцями".}

^{Теоретично розсудливі слова, але на практиці вони фальшиві. Пілсудський забув додати, що він зовсім не хотів, щоб кинута на глибоку воду УНР навчилась плавати. Забув додати, що прив'язував до її шиї важке каміння - цим камінням були вищеназвані факти. УНР не мала жодних шансів втриматись на поверхні, цей "експеримент" від початку передбачав поразку. Петлюра та армія УНР дотримали свого слова, чесно виконали свої обіцянки, лояльно воюючи на стороні Польщі "За Вашу і Нашу Свободу". Пілсудський і вся ІІ Річ Посполита з іншого відомого гасла "Бог, Честь, Вітчизна" викреслив слово "честь".
Ось де лежить причина польсько-українського конфлікту ХХ століття.}

                                                   

                                                                                                   ^{Добродій}

 

^{P.S.
У Польщі договір Пілсудський-Петлюра представляють, як приклад польсько-українського братерства і чудової співпраці у боротьбі проти одвічного ворога - Москаля.
Дуже цікаво, чи прикладом співпраці представляли б зворотну ситуацію, якби Україна відібрала у Речі Посполитої Малопольщу і Свєнтокшискє воєводство взамін за обіцянку спільної боротьби проти іншого загарбника - не виконувала свої зобов'язання, а під кінець продала Польщу та поділила її з тим "спільним одвічним ворогом"...}

 

 

джерела:

 

„Józef Piłsudski Rok 1920 Pisma zbiorowe”, Warszawa 1937

Tadeusz Kutrzeba „Wyprawa kijowska”, Warszawa 1937

"Widok na politykę czyli Piłsudski mówi - przepraszam". - Jerzy Rostkowski