Всепольсько-радикально-народова вошивість

2017-07-01 19:15

Польський репер Конрад Росіцький – сценічне ім’я «Стопа» - в своїй пісні під назвою «Не пробачу» викрикає:

 

 
Яка Україна? Це ж не держава
Збунтувалась зрадницька, козацька ватага
Це польська провінція, яку треба відбити
Куревські загони бандерівців розбити
А як треба – виполоти і в крові втопити
Бо ми потомки гордих сарматів
Набити на палі, як Ярема Вишневецький
Глибоко вірю, що ми є ліпші
Львів був завжди польський, тепер заграниця
Кричать душі польських жертв, а мовчать могили
Вибити ватагу вовчу, що напада взиму
Відберемо своє, а бандити згинуть
Маячня про поєднання – пусті слова
Скажи, за що помирали орлята у Львові
Не за таку волю життя посвятили
Україна – держава, то ким вони були?
Це не історія дружби народів
Не пробачу, не виправдаю ворогів
Хочете знати ненависті причини?
Доказ скурвисинства – спогади родини
Для мене українець – нелюд в людській шкурі
Нападають на невинних, боягузи
Вбивства поляків, злочин проти земляка
Треба пробачити, бо політика така?
Це не взяте з преси, а розповідь свідка
який чудом уникнув різні, покійного діда.
Як молотом ковальським вибили сусідів
Бо нелюдське сміття жидували на кулю
Мова ненависті? То вбери в гарні слова
Криваві дірки в розбитих молотом головах
Тут моїх предків рятує парадоксальна річ
Що саме в них німці живуть у цю ніч
Не кажи – важкі часи, такі були літа
Це український сусід обрав роль ката
Колючим дротом зв’язані тіла
Пливуть з течією річки, дивиться хлопців зграя
Серед них дідусь, ще маленький Сташек
Варварські погроми і земляків трупи
Це нічні атаки, українські руки
Старший брат пояснює, що це не випадок
Праву ненависть поховають зі мною у гробі
Не можу пробачити, відповім перед Богом
Не кажи, що це минуле, й втратило значінь
З гнид виростуть воші, як від поколінь
Від батька до сина мають кров на руках
Спіймати скурвисина, хай здихає в муках
Це не гарна балада про геройські вчинки
А про трагедію жертв і їх родини
Дякую дідусю за цінностей урок
Присягаюсь: цю правду дізнається потомок
Завжди тобі вірю, прізвище не зганьблю
Месник постане, Каїна здолає
Розумію, що це гріх, та візьму на плечі
Добрі українці – лише ті, що мертві
Вічний спокій помордованим
Можете мене забити, не вибачусь ні за що.

 

 

 

Текст пісні переповнений ненавистю до України, в ній лунають заклики вбивати український народ, втопити його в крові – класичний приклад мови ненависті.
У будь-якій нормальній країні автора тексту отримав би судовий вирок за пропаганду ненависті на національній основі. У будь-якому нормальному суспільстві цю пісню засудили б всі політичні партії, громадські організації і, звичайно, всі релігійні спільноти.
Однак у Польщі все трохи інакше – в загальному мову ненависті засудили, різні організації і багато приватних осіб висловились про неї дуже критично, проте є винятки - і ці винятки надзвичайно знакові і важливі:

 

 

1. Петро Тима – голова Об'єднання українців у Польщі, восени минулого року повідомив прокуратуру у Варшаві про те, що репер «Стопа» у згаданій пісні закликає до ненависті на національній основі.
Прокуратура відкрила провадження, але справа затихла, а репер «Стопа» недавно повідомив на своїй фейсбук-сторінці, що звинувачення щодо нього відхилено.
Невже польська прокуратура і польський суд (якщо питання розглядалось у суді) вирішили, що слова «Стопи»: 

"Яка Україна? Це ж не держава
Збунтувалась зрадницька, козацька ватага
Це польська провінція, яку треба відбити
Куревські загони бандерівців розбити

А як треба – виполоти і в крові втопити"

  трохи примітивна і вульгарна демонстрація давно загальноприйнятих у Польщі європейських цінностей*, які ми так широко пропагуємо останнім часом в Україні, як єдино правильні?

 

* Європейські цінності


- Теоретично – загальноприйняті морально-етичні правила в Європі.
 

- На практиці – політика подвійних стандартів та використання цих цінностей у власних інтересах. Згідно цих цінностей терорист може бути героєм, а герой – терористом, вбивця може бути борцем за свободу, а борець за свободу може бути вбивцею. Що і як інтерпретується, вирішує сильніший і впливовіший. Ті ж самі дії і мотиви дій можуть інтерпретуватись протилежно.


Це поняття часто використовується поляками під час дискусій і суперечок з українцями на історичні теми. Ці цінності нібито забороняють допуск у Європу українців, які вшановують Бандеру, Шухевича, ОУН-УПА. На їх думку українці повинні підпорядкуватись цим цінностям і відкинути власні цінності, власну історичну пам’ять, викинути на смітник своїх національних героїв. Прямо кажучи – повинні продати і зрадити своїх предків, завдяки яким Україна пережила багатовікові спроби знищення народу та відродилась на початку 90-х років.

 

 

 2. Керівник секти, назва якої повинна звучати: «Польська Антиукраїнська Католицька Церква Московського Патріархату», гуру Ісакович-Залеський став на захист репера, не помічаючи в його пісні нічого поганого.

Blog Tadeusza Isakowicza-Zaleskiego

 

 

 

Невже для секти, якою керує Ісакович, слова:

   "Добрі українці, ті що мертві..."

 

- це нова заповідь любові?



Чому католицька церква Польщі примикає очі на шкідливу діяльність «ксьондза» Ісаковича?

 

 

 

 

3. На засіданні комісії з питань національних меншин у Сеймі Бартломєй Ставярський – депутат правлячої у Польщі партії (ПіС), також не помітив нічого особливого у пісні репера з Ченстохови:

"Шановне панство, це музика, завдання якої – якнайсильніше шокувати, щоб мати якнайбільше слухачів. Це не якась надзвичайна подія, що якийсь репер співає про ті чи інші речі. Реп базується на лайці, реп базується на шокуванні, реп базується саме на таких посланнях. Часто його створюють люди з важким минулим, важкою молодістю. Це така музика, тому наведення тут таких прикладів… "

  http://sejm.gov.pl/Sejm8.nsf/biuletyn.xsp?documentId=387509C85C0441D7C125802C003F89B7


Невже депутат від партії, яка офіційно декларує дружбу і стратегічне партнерство вважає, що слова:

"Набити на палі, як Ярема Вишневецький
Глибоко вірю, що ми є ліпші
Львів був завжди польський"

це декларація дружби, яка лише підкріплена вульгаризмами? 

 

 

4. Також важливі і знакові слова самого «Стопи» про натхнення для його творчості:  


 http://wmeritum.pl/islamisci-w-polsce-trzeba-dzialac-zanim-bedzie-za-pozno-stopa-czestochowski-raper-wywiad/105867

Це такі результати виховання в глибоко віруючій сім’ї?
Що то за така релігія? Часом не довоєнні традиції польського католицько-народового шовінізму?

 

 

5. На сторінці "Rosyjska V kolumna w Polsce" автор досить детально описує використання пісні репера «Стопи» під час акції польських народовців 

       "Rosyjska V kolumna w Polsce"


 

проти української релігійної ходи, яка недавно відбулась у Перемишлі.
На думку автора, інспіратором і організатором вмикання пісні за допомогою посилювачів звуку, з метою заглушення і перешкоджання учасникам ходи, був молодий чоловік з Перемишля – Домінік Вьонцек, пов’язаний зі Стрілецьким Об’єднанням ім.. Юзефа Пілсудського.


Між іншим автор пише:

 

 

 

 

 

 

 

 

«Численні поширення на сторінці Домініка Вьонцка доводять, що цей молодий чоловік – вихованок перемишльського Стрілецького Підрозділу 2009/20030 в структурах Стрілецького Об’єднання «Стрілець» Юзефа Пілсудського. Виникає питання, чи Домінік Вьонцек – виховна поразка стрілецького підрозділу, чи саме таке виховання та передбачається. Стрілецьке Об’єднання «Стрілець» ім. Юзефа Пілсудського є саме тою стрілецькою організацією, яка прийняла під своє крило проросійських націоналістів з краківської «Фаланги» і дозволила їм взяти участь в натівських навчаннях Анаконда-16, а також організацією, до складу якої належить львівський стрілецький підрозділ під керівництвом Ришарда Вінценца…»
 

 

 

 

 

 

 

Саме так – у Львові діє філіал цієї ж організації, про що ми вже давно писали.

 Чи хтось з поляків собі уявляє в Перемишлі українську парамілітарну організацію «Сокіл», яка носить українську військову форму та українську національну символіку, тренується і покращує свої військові навики, включно з вогнепальною зброєю, а її члени складають присягу, в якій говорять про вищість інтересів України та про вірність саме цій державі, а не державі, громадянами якої вони є – тобто Польщі?

 

З присяги членів організації «Стрілець»:

«Я… вступаючи в ряди Стрілецького Об’єднання обіцяю і присягаю:
Впродовж всього свого життя інтерес Польщі буде для мене вищим понад усе інше, завжди буду готовим боронити її незалежність до останньої краплі крові, буду служити Найсвітлішшій Речі Посполитій Польщі до останнього подиху, а всі мої дії та наміри будуть підпорядковані цій найвищій службі».

https://www.facebook.com/dobrodziejca/posts/1863111097303089

 

Про зв'язки між Стрілецьким Об'єднанням "Стрілець" ім. Юзефа Пілсудського (в склад якого входить львівська організація) з крайньо правою організацією "Фаланга" та проросійською партією "Зміна" можна прочитати тут:     Falanga i Zmiana idą do wojska. Jedna faszystowska, druga prokremlowska

       

 

 

 

                                                                     
"Це не історія дружби народів
Не пробачу, не виправдаю ворогів
"
 

 Вищевказані "винятки" тісно і прямо пов'язані з піснею ненависті репера "Стопи".
Давайте подумаємо, звідки взялась та ненависть в його тексті, чому такою ж ненавистю переповнені тисячі молодих поляків, які з усієї сили ненавидять українців та українську державу - свого сусіда? Чи вона справді випливає з пам'яті про злочини, як стверджує в пісні "Стопа" і, як нам вмовляють всі ті "шляхетні" борці за правду і пам'ять?

А може є інші причини, а пам'ять (однозначно вибіркова, бо майже з повною амнезією про власні гріхи) про трагедії, які насправді були в нашій історії - тільки завуальований привід?
Щоб дати чесну відповідь на це питання, треба нагадати кілька історичних фактів, які в Польщі маргіналізуються, приховуються або замовчуються. Також треба придивитись найвпливовішим персонам кресових організацій у Польщі, та їх біографіям. А ще треба обов'язково нагадати про ганебні і злочинні дії польської держави в міжвоєнний період. Нагадати, як в довоєнній (і воєнній) Польщі формувалась громадська думка по українському питанню.
Але спочатку короткий вступ.

 

"Яка Україна? Це ж не держава
Збунтувалась зрадницька, козацька ватага "

Після (та під час) першої світової війни, поляки та українці намагались здобути незалежність своїх народів - українці на землях, де однозначно переважало етнічне українське населення, поляки - на етнічно польських землях та на землях, які колись належали до Польщі, але ніколи не були етнічно польськими - на землях, які поляки здобували силою, які століттями полонізували, католизували і колонізували. Для місцевих народів цих земель вони були передовсім загарбниками і гнобителями. З часом прибулі впродовж віків поляки ставали місцевим населенням (з діда-прадіда), але корінне населення чуже польській культурі. Якби ми говорили про більш давні часи, коли в суспільстві (в широкому розумінні) ще не існувала національна свідомість, то не було б питань, але мова йде про 20-те століття, коли поляком вже був навіть той, чиї предки - польські селяни ще донедавна були для польської шляхти бидлом і бунтарями, як українські селяни.
І саме тут лежить проблема - польський народ, тобто національно свідоме суспільство, вважає себе спадкоємцем давньої Речі Посполитої, більшість населення якої не мала статусу польського народу (народом була шляхта), а лише статус селянства, яке рабськи працювало на своїх панів. І навіть в цьому не було б проблеми - як би там не було раніше, все ж таки сила і могутність давньої Речі Посполитої спиралась також на працю та лояльність польського селянства. Отже, й право на спадок у часи, коли народом є кожен, а не лише еліта - зрозуміле і справедливе.

 

«Східна Малопольща – це 3 воєводства:
Львівське, Станіславівське і Тернопільське – загальною площею 62.000 км2. Це одна шоста польської держави з населенням 6 млн., де проживають поляки і українці. Українці кажуть, що живуть тут споконвіків, а поляки прийшли сюди пізніше. Це неправда. України тут ніколи не було, нема і не буде. Українське зухвальство не має меж. Сам український народ спокійний. Його тільки треба звільнити від поводирів. Назва українці походить від украдені. Вони в нас багато вкрали. Справжньої української інтелігенції нема, є тільки наймити в краватках, деякі у вишитих сорочках, а за пазухою повно вошей. Української мови також засадничо нема, є лише говірка, як наша кашубська, гуральська, так само є українська говірка. Це говірка для наймитів, дівок для стайні, гною і болота».

 

Антоній Мьодоньський – голова Об’єднання Загородової Шляхти – організації, потужно діючої на Волині і в Галичині, католицький священик, декан і полковник війська польського.


На жаль те, що природне і розумне дуже серйозно і з великою шкодою спотворюється. В якості "спадщини" від давньої Речі Посполитої польський народ привласнив собі право панувати над захопленими народами - в даному випадку над українцями. А потомки тих, кого ще недавно тримали "під чоботом", привласнили собі право вмовляти українцям, що вони віками несли їм добро і цивілізаційний розвиток; право називати їх бидлом; говорити, що гайдамацькі дикуни здатні лише до бунтів і різанини; казати, що в українців чорне піднебіння, як в скаженого пса; вважатись вищою расою і т.д. і т.п...

Інакше кажучи, польський шовінізм, який масово проявився на зламі 19-20 століть - не що інше, як побічний продукт з трагічними наслідками суспільного (або навіть громадського) росту великої кількості поляків, який можна зобразити вульгарним, але влучним польським прислів'ям: "Нема гіршого тирана, як з хама зробити пана".

 


                                                                   

 

 

 

 

 

А тепер наведемо кілька прикладів, які показують, що це фальш, лицемірство і шовінізм, коли кажуть, що неприязнь до України виникає через болісні спогади, ще свіжі рани, а українці не бажають відчути польську вражливість і не розуміють, що рани ще не загоїлись.
 
 

Чому лицемірство?

 

В польській версії історії завжди, коли йдеться про вбивства цивільного населення, з’являється поняття «відплата», і, як завжди є пояснення і виправдання, але це «дрібничка», якщо так можна сказати – підкреслюємо ці слова: відплата невинному цивільному населенню за німецьку акцію переселення!!!
Зазначимо, що на це село польські збройні загони нападали і вбивали населення від січня 43 року:


«29 січня 1943 року поляки вивезли Адама Микитюка і Євгена Сімяшка до лісу неподалік. Адама вбили, а Євген якимось дивом вижив – коли їх вбивали, говорили до них: «тепер будеш знати на чиїй ти землі!»
До покірного і побожного Антона Бриля підійшли два поляки і пхнули його у рів, в хаті повибивали вікна. Сусід вмовив Антона подати на них до суду. Антон так і зробив, але суд прийшов до нього – забрали його в ліс. Хтось з мешканців села чув, як його вбивали. Роздягнуули, прив’язали до великого дерева і здирали з нього шкіру, посипаючи сіллю. Так само того вечора вбили і Йосипа Ковальчука. Трохи пізніше з лісу не повернувся Тодорко Міщанчук. Його брат Грицько пішов до лісу його шукати і теж пропав».

Більше: http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/odwet/

По-перше, українці теж могли б не загоїти власних ран і роз’ятрювати всі польські гріхи проти них, випускати сотні книжок про кожен польський злочин, про окупацію, про денаціоналізацію України впродовж століть - могли, але досі не робили, крім нечисленних винятків (і то лише, як відповідь на польські претензії). Якби так було, сьогодні б українська молодь співала про «добрих ляхів лише тих, що закопані в пісок» десь поблизу Личаківського цвинтаря, протестуючи проти польських патріотичних чи релігійних заходів – те, що ні в «бандерівському» Львові, ні будь-де в іншому місці в Україні під час польських патріотичних чи релігійних заходів нема протестів здичілих голомозих ідіотів – це факт.
Патріотизм, гаряча кров, молодіжний максималізм – це риси, які дуже легко використовують політичні аферисти. Якби був такий намір, в Україні, так як і в Польщі, можна було б легко направити молодь в антипольську течію.
Сьогодні й так вже багато молоді в Україні починає ставитись з підозрою і недовірою до поляків – але поки що це лише наслідок передовсім польської політики. Українська держава і навіть націоналістичні партії ще не проводять «політику пам’яті», заснованої на переконанні про власну шляхетність і звинуваченні в найважчих злочинах інших – аналогічної тій, що бачимо в Польщі.

 

По-друге, дуже часто люди, які найбільше згадують про «забутий злочин», винесли ненависть до України з власного дому, де її зрощували значно раніше – ще до Волинської трагедії. В таких родинах з давніх-давен українець ототожнювався з «різуном, який тримає в зубах ніж» і це не мало ніякого відношення до подій на Волині. Полякам вмовляли, що українець – це генетично дикий бунтівник і різун – до війни найчастіше використовували, як доказ Різанину в Умані – для поляків «гайдамаки» - не борці за свободу, не повстанці, а звироднілі вбивці – різуни. А от злочини барських конфедератів, пацифікації цілих сіл, знищення православних церков – не викликають аналогічних асоціацій, як і узаконене катування українського населення, яке на думку тодішньої влади чимось завинило. Катування, які часто були результатом судового вироку, для народу були жорстокістю, варварством з боку гнобителя і жорстокого загарбника.
Але такою тоді була правова система – відповість поляк.

 

По тих самих схемах в довоєнній Польщі описували повстання Хмельницького – різуни, злочинці, козацька дич. Однак Стефан Чарнецький – це вже національний герой, і не має значення, що вирізав під корінь цілі українські села і містечка, заливаючи їх морем крові, не пощадивши навіть дітей.
Польські злочини завжди були відплатою, покаранням бунтівників, в найкращому випадку почуємо, що «такі були часи». А українські повстання - це само собою дикі погроми, різанина і насолода від польської крові.
Довоєнна ОУН – злочинці і терористи, ППС-ОБ Пілсудського перед І світовою війною – національні герої; перші винуваці понад 60 смертей, другі – кількох тисяч. У першому випадку боротьба за свободу – злочинна діяльність, в другому – вже героїзм.


Приклади з недавнього минулого:

"Від батька до сина мають кров на руках
Спіймати скурвисина, хай здихає в муках"

 1. Кривава книга.

Польські злочини, про які писали і розповідали українські свідки після І світової війни, описані в кількох виданих тоді книжках – вражаюче варварство дуже нагадує те, що пишуть впродовж останніх тридцяти років у Польщі про злочини УПА на Волині. Єдина різниця, що це злочини польських солдатів і не 1943 року, а понад 20 років до того. Є ще одна відмінність – ці злочини справді забуті – про них не можна було випускати книги, комуністи теж не писали про ці злочини. 

«…У селі Посада Горішня (Старосамбірський повіт) польські солдати зловили у лісі 17-річного хлопця, Юрка Теребуху, відрізали йому ніс, вуха і язик, викололи очі і зняли скальп, здираючи з голови шкіру з волоссям. Хлопець помер у страшних муках. Його жахливо скалічене тіло потім три дні лежало у моргу.
Крім того, в тому самому селі польські військові без слідства застрелили поліціянта Лесика, який там залишився, бо не хотів у такий важкий час залишати напризволяще свою стару матір…»

http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/krwawa-ksiega/

Описані злочини – помста за Волинь?

 

 

2. Пацифікація Галичини у 1930 році
Впровадження польською владою правила колективної відповідальності, каральна акція українського цивільного населення, з метою його залякування. Ця акція проводилась у демократичній країні, в умовах мирного часу – війни не було, а невинні жертви цього варварства були громадянами цієї країни.
Пацифікація полягала в проведенні обшуків в хатах сільського населення і будівлях українських організацій (також греко-католицької церкви). Під час таких «обшуків» з небаченою злістю знищували доробок життя і без того бідного населення, знищували все, що становило хоч якусь вартість, включно з запасами продовольства, знищувались українські читальні, спалювались українські книжки, відбувались побиття, покарання публічним побиттям і тортури зі смертельними наслідками. Закривали українські гімназії (в Рогатині, Дрогобичі і Станіславові), державну гімназію з українською мовою викладання в Тернополі, та загальну школу у Львові. Делегалізовано молодіжну організацію «Пласт».
Чим завинили українці з пацифікованих сіл, щоб до них так звіряче поставитись?
Помста за Волинь?

 

 

3. Брати
Вбивства українців навесні 1939 року в районі Верецького перевалу. Після захоплення Угорщиною Карпатської України, польська влада розстріляла близько 600 карпатських стрільців – тих, які боронили Карпатську Україну від окупантів – боролись за свою свободу проти Угорщини, а не проти Польщі.
Спійманих січовиків з Галичини, угорці передали полякам. 17 травня 1939 жандарми привели полонених на Верецький перевал – 7-8 колон по 70-80 чоловік. На новоутвореному кордоні Угорщини з Польщею угорський ескорт переказав карпатських січовиків польським прикордонникам. Польські прикордонники спочатку розмістили в’язнів у казармах. Вранці наступного дня, знову розділивши їх на колони, відвели вздовж лінії кордону на ліву і праву сторону на півтора до двох кілометрів і розстріляли над закарпатськими селами Нова Розтока і Верб’яж, та між Петрушевицею, Жупанами і Лазами.
Інші групи січовиків були розстріляні праворуч від Глухівського верху поблизу глибокої долини.
Їх розстріляли без жодного суду, тихо і таємно – приблизно так само, як совєти пізніше розстрілювали польських офіцерів в Катині.
Відмінність лише в тому, що Катинь – це воєнний злочин, а Верецький перевал – злочин у мирний час.

"Щоб оцінити ту подію, потрібно зазначити, що саме в тих прикордонних селах у 1938/39 роках відбувались незаконні страти українців польською поліцією та КОР. Незручних осіб поліцейські службовці і КОР відводили до угорського кордону і там вбивали без жодних формальностей.

Восени 1939 року після того, як з дерев опало листя, в кількох місцях знайдено трупи українців, страчених у цих екзекуціях."
Єжи Стемповський.
Лист і рапорт для Станіслава Кота – віце-прем’єра в уряді генерала Сікорського. Швейцарія 29.10.1940 р.

 

Чим завинили вбиті там українці?
Відплата за Волинь?

 

 

4. Вересень 1939 – Жукотин
Про українські бунти і радість від падіння Польщі, звичайно можна багато прочитати у Польщі, а про тогочасні польські звірства майже ніхто не чув. Тому наводимо приклад опису однієї з «відплатних акцій».
14 вересня 1939 року здійснено пацифікацію села Жукотин в Турківськом повіті. У «відповідь» за затримання двох офіцерів КОР, підозрюваних у вбивстві воїнів Карпатської Січі навесні 1939 року. Ув’язнених звільнено (без слідів катування. Їх утримували в селі з метою проведення над ними суду після встановлення нової влади), село разом із старовинною церквою спалено, «винних» жорстоко покарано:

"Середньовічними методами копівці мордували арештованих Павла Зинича і Миколу Голотяка. Першому виривали язик, щоб не міг говорити нічого поганого про поляків. Миколі Голотяку спочатку викололи око і запитали, чи бачить Україну. Той відповів, що бачить. Тоді викололи друге - той знову відповів, що бачить Україну вільною від поляків. Потім їх підвісили і пекли на вогні, а з рук «знімали рукавиці». Все це робилося на очах у інших затриманих жукотинців. Щоб ті розповіли всім, що так буде з кожним, хто посягне на польську владу".
http://turka-ua.net/news/2009-09-18-19

Це також помста за Волинь?

 


5. Польська рука «справедливості» в Аушвіц
У серпні 1942 року нацисти перевезли до концтабору в Освенцимі дві групи українських націоналістів з ОУН, які до того часу утримувались в тюрмах. Серед них було щдвоє братів степана Бандери (тут варто зазначити, що в Польщі досі вважають, що бандерівці були союзниками нацистської німеччини). Брати Бандери були вбиті польськими співв’язнями, померли внаслідок звірячих знущань і тортур.

«Під час огляду в’язнів, яких привезли з Монтелюпіх, поляк зі Стрия Гронський почув прізвище Бандера, підбігають інші полякі, б’ють Василя перший раз, гронський кричить: «Вам за Польщі було погано? Ми вам зробимо таке добро, що ніхто з вас не проживе навіть кілька днів» …Після кількох побоїв все тіло Василя було в крові, змасакроване обличчя, розбита голова… Поляки – Краль з Сілезії і Подгульський з Перемишля потягнули Василя в підвал, посипаного цементом кинули в бочку з водою і терли його поранене тіло щіткою з жорстким ворсом».

http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/braty/

Що такого ці двоє людей зробили полякам, що їх так жорстоко і з такою дикою ненавистю вбито?
Це теж відплата за Волинь?

Чи всі ці злочини (наведені, бо можна згадати багато інших прикладів злодіянь) – це помста за Волинь?
Про них пам’ятають у Польщі?
З чого насправді народились ці злочини, що їх спричинило?
Це справді була помста? Чи може навпаки? Може саме ці та інші злочини розбудили в серцях українського народу неприязнь, яка поступово перетворилась у ненависть?

 

"Не кажи, що це минуле, й втратило значінь
З гнид виростуть воші, як від поколінь"

 



Тут ми згадали лише кілька злочинів з минулого століття, але треба пам’ятати й про інші – три акції руйнування православних церков, витіснення української мови з системи освіти, полонізація і католизація, зневажливе ставлення до громадян української національності, створення системи, яка робила неможливим суспільний ріст православних українців, для них державні посади були недоступні – треба було бути поляком, переходити на католицизм і відхрещуватись від приналежності до українського народу. Можна згадати і польські військові дії (диверсійна акція «Лом») на території Карпатської України, майже за рік до початку війни і т.д.
Звідки взялось в довоєнній Польщі витіснення з обігу слова «українець»? Чому у шкільних атестатах не було української мови, а лише «руська мова»? Чому історичну назву Галичина (Галіція) замінили на дивну та абсолютно безглузду назву «Східна Малопольща» (яку досі вживають польські шовіністи)?
Чому, нащо, з якою метою? – ці питання можна собі задати, якщо проаналізувати наміри польської політики щодо української «національної меншини» на території тодішньої Польщі – в лапках, бо українці були більшістю на території Галичини та Волині – не меншістю, а більшістю, і не прибульцями, а місцевим етнічним населенням.
Це ж ЕТНОЦИД, тобто денаціоналізація – злочин поляків проти українського народу – умисний, свідомий злочин – спроба знищити сусідній народ.
Це не були злочини, скоєні в стані афекту чи з метою самооборони, або в умовах воєнного хаосу. Вбивства двох братів Степана Бандери щоправда були під час війни, але в цьому випадку жертв нацистського тоталітаризму вбили поляки, які самі були жертвами – повинна була б діяти солідарність по нещастю, так як в радянських таборах, де ОУН-івці (які становили більшість) з повагою ставились до польських співв’язнів, товаришували з ними та опікувались. В Освенцимі правило солідарності співв’язнів не спрацювало. Маємо справу з «помстою за Пєрацького» і за те, що «українцям було погано у Польщі». В Жукотині – помста і кара за те, що український селянин хотів бачити «Вільну Україну».
Крім цих двох прикладів, мова йде про злочини у демократичній країні, у мирний час і за загальної підтримки польського суспільства.
Суспільство їх розцінювало, як державний інтерес і правильну боротьбу з гайдамацькими дикунами (як згадувалось раніше, цей аргумент часто використовувався в польській міжвоєнній пресі), як цивілізаційну місію польського народу – поширення польської культури на дикому сході.
Інший загарбник в той самий час фізично знищував український народ, катував і вбивав мільйонами, а решту русифікував. З одного боку був злочинець-варвар зі своїм «рускім міром», а з іншого боку злочинець, вбраний в шати цивілізованого доброчинця зі своєю польською «вищою культурою».
Москва здійснювала свої злочини відкрито і без жодних докорів сумління, всіма доступними методами – масове знищення безнадійних, тюрми, табори для неслухняних, русифікація тих, кого вважали потрібними і лояльними.
Польща безнадійних садила по тюрмах і в концтабір в Березі-Картузькій, знищувала український народ у білих печатках, без масових вбивств (випадки вбивств під час допитів, пацифікації чи протестів були винятками, а не нормою), але мета була такою ж – український народ повинен був зникнути з поверхні землі, розчинитись між москалями і поляками.
Подальше існування народу, який впродовж століть не мав власної держави, стало під знаком питання.
Зі зрозумілих причин опір народу в радянській Україні був зламаний, в польській частині України - продовжував існувати, міг тривати, бо методи польської влади були менш варварські – можна сказати, що це була злочинна діяльність «з людським обличчям», повільний процес примусової асиміляції, політика, розрахована на остаточне вирішення українського питання «цивілізованими методами». Треба нагадати про плани польського уряду, які не вдалось втілити в життя лише тому, що почалась війна. Але навіть війна не змінила суспільних настроїв поляків.
Будучи захопленим народом, окупованим Німеччиною (але також совєтами), продовжували мріяти про свою «цивілізаційну роль», тобто роль окупанта і гнобителя в стосунку до українців. Вони далі були переконані, що українська національно-визвольна боротьба – це бунт, зрада Польщі та злочинна діяльність на користь інших держав. Замість того, щоб нарешті зрозуміти, що їх «місія» - це фікція і завуальований гарними словами шовінізм, вони далі не допускали думки, що українці створені з тої самої глини і мають таке саме право, як і вони, бути господарями на землі своїх предків. Поляки були готові співпрацювати з совєтами, аби тільки не допустити, щоб «їх креси» стали українськими.
Чи до цього союзу примусили вбивства на Волині?

 

Нічого подібного – радянські диверсанти з НКВС з’явились на Волині ще влітку 42 року 

Генрик Цибульський - завербований поляком, радянським диверсантом НКВС Собєсяком взимку 1942 року (а можливо, ще в Росії під час попереднього заслання, з якого, як сам розповідав, втік та повернувся на Волинь, подолавши без документів кілька тисяч кілометрів)

 http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/maskarad-na-volini/
 

і вже тоді в польських селах Волині їх вітали прихильно, максимум дещо насторожено, але переважно хлібом і сіллю.

Вже тоді їх поєднував спільний ворог – українські націоналісти , які боролись за власну незалежну державу. Всупереч тому, що на сьогоднішній день знає середньостатистичний поляк, перший осередок «самооборони» в Пшебражі виник не з ініціативи АК – майбутнього керівника місцевої самооборони Генрика Цибульського з метою створення осередка делегував польський червоний «партизан» Собєсяк, наказ отримав від полковника НКВС Медведєва. Пшебраже і навколишні осередки самооборони співпрацювали з відділами НКВС від моменту створення, а керівники тої самооборони після війни будували в Польщі комунізм.
Варто нагадати про польських червоних партизанів: Сатановського, який особисто вбивав національно свідомих українців у селах Волині, а де не вистачало сил, складав списки «націоналістів», які підлягали ліквідації і передавав їх радянським партизанам – цю діяльність розпочав під кінець 42 року – задовго до «Волині».
Пригадаймо загін Куніцького (псевдо «Муха») 

Отже, Миколай Куніцький, як сам пише в своїх мемуарах, був мобілізований у 104 батальйон Шутцполіції в Кобрині (білоруська частина Полісся) у липні 1942 року. Після чого відправлений німцями в під офіцерську школу. У грудні 1942 року стає командиром компанії зі 150 осіб в 104 батальйоні Schutzmannschaft, який складався переважно з поляків та кільканадцяти білорусів. На Волині з’являється в середині січня 1943 року. Під кінець січня разом зі своїм підрозділом дезертирував, організувавши, як стверджує, партизанський загін, що сам визначав свої завдання. І це має бути помста українським націоналістам за масові вбивства - підкреслюємо – в кінці січня. В середині лютого зустрічається з червоними партизанами і переходить під їх командування. У польській Вікіпедії вказана неправдива інформація про його дезертирство в березні 43 року, що мало бути відповіддю на вбивства, вчинені УПА. Куніцький дезертирував з німецької поліції в січні – про які вбивства УПА можна говорити, якщо в польській історіографії першим масовим вбивством, здійсненим УПА, вважається злочин в Парослі.
 http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/mucha-nie-siada/

 

 

Згадаймо диверсійну групу знаменитого Кузнєцова
(де співпрацівниками були передовсі поляки)

20 вересня на одній з центральних вулиць Рівного група Кузнєцова вбила фінансового працівника німецької адміністрації Ганса Гелла і його ад’ютанта. На місці замаху залишено документи, які свідчили, що замах здійснили українські націоналісти. За цей замах німці розстріляли 35 українців.
30 вересня та сама група здійснила невдалий замах на генерала Даргелла, через що німці стратили 300 українців, переусім інтелігенцію з навколишніх міст.
10 листопада здійснили замах на заступника Коха – генерала Кнута, за що німці розстріляли ще 200 українців.
15 листопада група Кузнєцова викрала, після чого вбила генерала фон Ілгена, залишаючи на столі у його квартирі лист, написаний українською мовою і підписаний: «Козак Кузьо». За цей замах українці заплатили наступними 200 розстріляними невинними людьми.
16 листопада група Кузнєцова, одягнена у вишиванки, вбила суддю Функа. За що німці розстріляли 350 українців.
Тут описані тільки ті замахи, про які відомо, що здійснені Кузнєцовим. Замахів проти менш відомих німців було більше, однак не у всіх випадках відомо, хто був їх ініціатором, проте жертвами «відплатних» екзекуцій були переважно українці, бо за дивним збігом обставин, нападники залишали сліди, які вказували на те,що це справа рук українських націоналістів. Пізніше, з наближенням лінії фронту Кузнєцов переїхав у Львів, і схеми його дій були ідентичні. Варто зазначити, що Кузнєцов після одного зі своїх замахів, перебував у Пшебражі, а керівник самооборони Генрик Цибульський виконував роль зв’язкового між ним і Медведєвим.

http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/maskarad-na-volini/

 

Це тисячі вбитих ними і німцями (внаслідок їх провокацій)Богу духа винних українців. Місцеве населення добре про це знало…
Так бувало в історії не раз – Москва і Варшава не палали коханням, але з любові до чужої (української) землі вміли домовитись і ділити Україну між собою, як торт – так було за часів Хмельницького, і так було за Пілсудського… Сікорський зі Сталіном також традиційно погоджували це питання між собою, але цього разу Сталін перехитрив поляків – сам з’їв цілий торт, а заодно надовго засів у Польщі.


У 1943 році на Волині сталась страшна трагедія. По обидва боки польсько-українського конфлікту вбито десятки тисяч невинного цивільного населення – польських жертв було більше – не вдаватимемось до спроб порахувати втрати, але прийнявши найвищі і сумнівні цифри по обидві сторони (коли кількість своїх жертв завищується, а жертви ворога занижуються) – 60 тис. польських жертв і близько 15 тис. українських, побачимо, що польських жертв було у чотири рази більше. Нема такого місця у світі, де під час конфліктів на національній основі більші втрати понесла б нація, яка на території конфлікту була більшістю. Волинь – не виняток.
Ми не виправдовуємо злочини, які були тоді на Волині, але зосередження виключно на висвітленні тих злочинів, вимоги до українців зробити собі іспит сумління, покаятись за гріхи, намагання робити зі свого народу жертву, а з українського ката – це маніпуляція і спотворення реальності.
Так, на Волині було так, що поляки були більше жертвою, а українці – кривдниками. Однак з історії відомо, що до цього часу було навпаки. Поляки зазвичай були кривдниками, а українці – жертвою. З цього випливає, що для того, щоб бути справедливим і мати моральне право вимагати від сусіда іспиту сумління, вибаченнь за гріхи, треба було б спочатку провести самим собі іспит сумління, зізнатись у своїх попередніх гріхах – лише тоді можна говорити про чесні наміри, щирість і бажання порозуміння. В іншому випадку звинувачення українців (навіть якщо в певній мірі справедливе) – це напад, який не має нічого спільного з закликом «тільки правда нас визволить». Брехня і непорядність завжди живляться напівправдою і замовчуванням. Ніхто не має морального права вимагати від іншої людини підпорядкуватись правилам, яких сам не дотримується.
Шовініст не приймає ці очевидні речі. В пісні «Стопи» знаходимо пояснення, чому він не здатний це зрозуміти:

"Бо ми потомки гордих сарматів

Набити на палі, як Ярема Вишневецький

Глибоко вірю, що ми є ліпші"

Опускаючи факт, що Ярема Вишневецький походив з православного руського роду (а католицтво прийняв в дорослому віці з кон’юнктурних міркувань), наголошуємо на словах – «я глибоко вірю, що ми кращі».


За що і в кого мав би просити вибачення «кращий»? В якої України? В яких українців? Адже нема України і українців, а дії Польщі і поляків – це покарання бунтівників, різунів, бандитів і т.п… Адже Польща лише виконувала свою цивілізаційну місію, поширювала європейську культуру, запроваджувала економічний і культурний розвиток.

За що і в кого мав би просити вибачення «кращий»? В якої України? В яких українців? Адже нема України і українців, а дії Польщі і поляків – це покарання бунтівників, різунів, бандитів і т.п… Адже Польща лише виконувала свою цивілізаційну місію, поширювала європейську культуру, запроваджувала економічний і культурний розвиток.
І тут, як правило, підключаються дуже інтелігентні шовіністи і своєю демагогією починають вмовляти нам, що якби не Польща, то Росія, а потім совєти повністю русифікували б Україну; що завдяки Польщі Українці вижили. Були помилки, але в загальному підсумку місцеве населення повинно бути вдячним Польщі за це все, бо могло бути гірше.
Розкажуть нам про великого друга України – Пілсудського, який разом з Петлюрою визволяв Україну. Але навіть не заїкнуться про те, що раніше він ліквідував українську державу ЗУНР, що примусив Петлюру зріктись західної України і значної частини Волині, чим позбавив його підтримки кількох мільйонів українців з територій, які були найвагомішим носієм національно-визвольної ідеї української нації. Не згадають про те, що після того Пілсудський зрадив Петлюру, що пізніше саме під час правління Пілсудського відбулась пацифікація українських сіл. З його ініціативи з’явилась Береза-Картузька, за його правління проведено дві перші акції руйнування православних церков і т.д…

 

 

Ті самі люди кричатимуть, що той, хто проти пам’ятника польським солдатам АК (Копісто) і НЗС (Зуб-Зданович) в Україні – ворог порозуміння, агент Путіна, бандерівець, що ненавидить поляків і т.п., і в той же час з посмішкою на обличчі скажуть нам, що пам’ятник Грушевському в Холмі ставити не можна, бо він хотів бачитиХолм в межах України і треба поважати польську вражливість. Параноя!!!
Який зпольський герой не хотів бачити Львів і західну Україну в межах Польщі?
Копісто бачив Львів в межах України?
Чи може Пілсудський, який вже має свої пам’ятні дошки в Україні?
Якби в Україні використовували такі ж аргументи, то навіть Цвинтар Львівських Орлят ніколи б не дочекався відновлення і нового відкриття!!!
Нинішній польський шовінізм – безперечно походить від шовінізму та імперських амбіцій значної частини польського народу міжвоєнного періоду. Мета і наміри приховані за нібито шляхетними гаслами, за діями, які не повинні викликати підозри і критику – пам’ять, традиція і історія народу, сентименти – підтримка і поширення цих цінностей. Все це здається нормальним – комар носа не підточить, але давайте щиро відповімо собі на питання:
Які насправді пропорції в Польщі, яких борців за правду більше і хто ввиконує роль «тамади»?
Чи це та частина польського суспільства, яка (або їх родини) зазнала кривд у ті трагічні часи і щиро піклується про пам’ять (ці люди – не є об’єктом нашої критики), чи люди, які не зазнали кривд, а лише приховують свою ненависть і шовінізм за шляхетними гаслами?

 


Корпорація «забутий злочин»

 

- Відповіддю на поставлене питання будуть наведені нижче приклади. Висновки нехай кожен зробить сам, згідно з власним сумлінням. Прикладів буде лише кілька, хоча список можна продовжувати до безкінечності:
 

  • «Ксьондз» Ісакович-Залеський.
Анна Валентинович. Народилась на Волині з ім’ям Ганна Любчик. Свого часу розшукувалась КДБ. Її природній брат провів кілька років у концтаборі і кільканадцять років у засланні за підтримку УПА. Далекий родич був діячем в оточенні Бандери. Вона до смерті утримувала близькі контакти зі своєю родиною, яка називала УПА «нашими хлопцями».
http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/tadeush-zaleskij-poruch-z-serpom-molotom-i-kdb/
 
Про його діяльність ми писали багато разів. Принагідно запитаємо лише одне – чи відважився він попросити пробачення в українського народу за образу, коли він звинувачував українців у привласненні чужих героїв, бо не мають власних?
Виявилось, що п.Анна Валентинович насправді була українкою, що роз’яснили нам члени її сім’ї.
Кожен може помилитись, навіть ксьондз. Але чесна і порядна людина завжди визнає свою помилку, а за помилково висловлені образи вибачиться.

Ісакович не вибачився.
- Хам і шовініст ніколи не вибачається!
 
 

Інші статті про справжнє обличчя головного капелана польських шовіеністів:

Діамант серед шахраїв
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
  • Станіслав Сроковський 

– автор сценарію фільму «Волинь».

Людина, яка згадуючи про своє рідне село Гнильче, називає напад УПА на село і вбивство одного поляка (який співпрацював з НКВС і брав участь у вбивствах в навколишніх українських селах) геноцидом, але замовчує вбивство поляками разом з підрозділом НКВС 22 невинних українців у цьому селі. Тут можна прочитати про це більше:

Загляньмо в українські джерела, що в них пишуть про трагедію у селі Гнильче?
По-перше, у 1989 році мешканці села Гнильче збудували і урочисто відкрили «Криницю пам’яті» - на згадку про трагедію цього села. По-друге у 65-річницю трагедії в селі відкрито пам’ятний хрест. Відмінність між польською і їх пам’яттю полягає в тому, що за версією місцевих українців 19 липня 1944 року село спалили поляки з підрозділом НКВС з Підгайців. По-третє, в той день поляки зі зі згаданим радянським загоном вбили в цьому селі 22 українці.
Щоб не бути голослівними, наводимо спогади кількох осіб, які пережили трагедію:
- Михайло Шаюк, пенсіонер, згадує: « На свято Спаса, 19 серпня 1944 я був вдома… перед світанком в селі почалась стрілянина. Люди тікали з криком, що йде радянська армія з поляками, що палять село і вбивають людей. Я не міг розраховува на їх ласку, тому тікав разом з іншими гнильчанськими людьми».
- Ольга Карпівна Шкіра згадує події того дня так: «На моїх очах поляки вбили Онуфрія Сміха, він просив помилувати, навіть показав радянському офіцеру, який був з ними, лист від сина Миколи, що служив у радянській армії. Але поляки відтягнули Онуфрія: «Ану бандите, три кроки назад». Один з них порвав лист і застрелив його. Тоді я почала просити за бабцю: «Не вбивайте її, вона глуха і так помре, бо має вже вісімдесят два роки». Але вони не звертаи на мене уваги, мою бабцю вбили і тітку вбили, і всю родину Сміхів. Там в саду зі струмками, біля яблуні».

http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/nienawisc/

 

 
Тут можна побачити фальшивки, які з’являються в рамах боротьби за «правду» на сторінці створеної і адміністрованої ним групи у фейсбуку:
 
 

У соцмережі Facebook діє відкрита група «Ми всі кресов’яни», до якої входить 9099 осіб.
У цьому нема нічого поганого, пам’ять про минуле, про своїх пращурів – це ж позитивні риси будь-якого народу.
На жаль, часом пам’ять пов’язується з негативними почуттями і діями. Саме так є в цьому випадку.
Отже, в згаданій групі з’явився допис про трагічні події на Волині у 1943 році. У ньому, як доказ описаних злочинів, наводиться шість фотографій.

 http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/mi-vsi-kreso-brekhuni/

 
 
 
 
  • Ян Нєвінський 
  • – вже померлий відомий кресовий діяч – був головою Кресового Патріотичного 
     
    Руху, засновником і головою Загальнопольського Комітету Створення Пам’ятника Жертв Геноциду, здійсненого ОУН-УПА, почесним головою Патріотичного Об’єднання Кресових і Ветеранських Організацій, і головою Громадського Фонду Пам’яті Польського Народу, випускав газету «Голос кресов’ян». До війни діяв у парамілітарній організації «Кракуси», яка прославилась, між іншим, антиукраїнськими акціями:
    - нападами на національно свідоме населення,
    - знищенням запасів продовольства українських родин, які не переходили на католицизм, або чинили опір полонізації.
    - участю в акціях руйнування православних церков і т.п…
    У березні 1944 року вступає у винищувальний батальйон НКВС у Кременці. Пізнішезголошується і вступає у армі генерала Берлінга (Народне Польське Військо).
    З травня 1945 – поручник Корпусу Внутрішньої Безпеки – внутрішніх військ, підпорядкованих Міністерству Громадської Безпеки.
"…У 1928 році в Павловичах зруйнували церкву.
З’явились банди т.зв. «кракусів», нападали на наше село. Вони розбивали вікна, розривали і пускали з вітром пір’я з подушок, наливали в муку керосин. Зривали зі стін і топтали ікони. І так нападали на нас вдруге і втретє…"

 http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/vidplata/
Нєвінський впродовж всього періоду ПНР працював у комуністичних структурах, в 90-х роках великий борець за «правду», на старості літ пригадав про «забуті злочини» - а як щодо злочинів, у яких брала участь його організація «Кракуси»? Правда про «кресову ідилію» не вписується в сценарій? Якщо він раптом пригадав собі минуле, то чому не згадав про свої довоєнні «відплати за Волинь»?
 
 
  • Ян Скальський 

– голова Світового Конгресу Кресов’ян, засновник і голова Об’єднання Вигнаних зі Східних Кресів РП, президент Європейського Союзу Біженців і Вигнаних, голова Товариства Любителів Львова.
Разом з польським «істориком» Едвардом Прусом (який походить з комуністичних кіл) заснував партію з назвою «Польське Товариство Кресов’ян». Ця партія небула б варта уваги, якби не те, що до її реєстрації, в її першому статуті можна було прочитати: 

"Головна мета ПТК – намагання виключно мирними методами, в т.в. дипломатичним шляхом, повернути загарбані землі Східної Малопольщі та інших територій, як є невід’ємною частиною ІІ Речі Посполитої”.
Пам’ять у чисто шовіністичному вигляді…
 
  • Павел Кукіз – музикант і політик, завзятий антибандерівець, який багато разів згадував про нещастя, які спіткали його предків зі сторони бандерівців.
    Під час Майдану братався з українцями, які ніколи не приховували, що Бандері і УПА для них герої.
    «Пам’ятає» про злочини УПА з родинних розповідей – але його бабуся й батько були вивезені НКВС в глиб Росії у 1940 році і повернулись до Польщі лише після війни.
    Його діда совєти вбили у львівській тюрмі Бригідки. З боку бандерівців його не спіткала жодна кривда. Саме з українськими націоналістами, яких тоді вбивало НКВС в Бригідках, провів останні хвилини свого життя. Можливо, його поховали разом з ними у спільній могилі.
        
           
 
                               

Його діда совєти вбили у львівській тюрмі Бригідки. З боку бандерівців його не спіткала жодна кривда. Саме з українськими націоналістами, яких тоді вбивало НКВС в Бригідках, провів останні хвилини свого життя. Можливо, його поховали разом з ними у спільній могилі.
Дід політика – Мар’ян Кукіз був до війни польським поліціянтом. В районі його діяльності було багато злочинів (включно зі смертельними наслідками), вчинених місцевою поліцією. Про ці «відплати за Волинь», напевно, в родинних переказах не згадували: 

 
"Найбільше старався поліцист Левандовскі, той самий, що в 1930 р. із поліцистом Сціньским, шукаючи за зброєю у нас на господарці, змасакрували мого тата до непритомности, що він кілька тижнів мусів лежати в ліжку. Насправді, це не було допитом. Вони і не вміли допитувати. Це були звичайнісіньскі садисти безборонного українця. Левандовскі про це відкрито заявив у своїй „вступній промові”:
„Ну цож хамє, тераз бендзєми будоваць Українев. Я уж длуґо чекалем на цєбє, пташку. Дзісяй ми собє поґадами на розум, ти гайдамацка мордо”. 
І почалось! На допомогу прийшов ще один садист, Сціньский. Після кількох сильних ударів по голові я знепритомнів і повалився на землю. Як довго вони вправлялися, я не пам’ятаю, бо втратив свідомість. Коли прийшов до пам’яти, то побачив, що я лежу на підлозі облятий водою. Спробував підвестись на ноги, але був так ослаблений, що не міг піднятися: я був фізично знесилений і пригноблений психічно..."

 http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/yak-dovojenna-polshcha-sama-sobi-stvoryuvala-vorogiv/
 
 
А шкода, бо в українських спогадах про бандитську діяльність місцевої поліції в Радехівському районі можна багато дізнатись про побиття і тортури під час допитів – при мінімальному бажанні можна зрозуміти, хто насправді важко працював над тим, щоб молоді українські патріоти зненавиділи Польщу.
 

 
  • Едвард Прус
 – польський антибандерівський «історик», автор перших псевдоісторичних книжок про «забутий злочин», які досі є біблією для багатьох польських шовіністів. Під час війни солдат винищувального батальйону – допоміжного формування при НКВС. Діяч Патріотичного Об’єднання «Грюнвальд» - комуністичної народної організації, створеної у 80-х роках.
 
 
  • Олександр Корман 
  •  
     
    – ще один автор, який провокує антибандерівську істерику в Польщі – прославився багатьма фальшивками, розміщеними у його книжках Найвідоміша з них – довоєнна фотографія циганських дітей, яких повісила їх власна психічно хвора мати – як доках українських злочинів.
    В часи Олександра Кормана ця фотографія з’явилась двічі – перший раз у 2002 році в роботі «Ставлення УПА до поляків на південно-східних землях ІІ Речі Посполитої», де автор детально описав походження фотографії.
    Її нібито зробили у селі Козова чи Лозова Тернопільського повіту, у грудні 1943. У своїй наступній роботі Корман вже пише так:

    «воїни УПА у 1943 і 1944 році зробили багато таких віночків з дітей, прибиваючи їх до дерев в алеї, яку назвали дорогою до самостійної України».

Таких «доказів» у своїй книзі Корман навів досить багато, деякі з них досі функціонують в свідомості багатьох поляків.

 

 

  • Міхал Дворчик

 – польський політик (ПіС), на даний час віце-міністр МО, співавтор постанови сейму, 

яка називає Волинську трагедію геноцидом. Він стоїть за такими акціями провокації в Україні, як спроба вшанування двох солдатів польського походження у Старокостянтинові і спортивно-патріотичні заходи «Вовчою тропою. Біг пам’яті про Проклятих солдатів».

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
    • Марія Пиж-Пакош з родиною
    Про цю шовіністку, її чоловіка і всю родину ми писали вже давно. Тут задамо лише питання: чи хтось собі уявляє роботу у Польщі українського радіо «Перемишль», яке ведуть явні полонофоби?
     

Ми не проти, щоб у Львові, чи будь-де в Україні діяло радіо польською мовою, раді були б бачити і телебачення польською мовою.
Вважаємо, що підтримка польської національної меншини в Україні – це обов’язок польської держави так само, як обов’язком української держави повинна бути підтримка української національної меншини у Польщі (а в цьому питанні ситуація дуже погана). Вважаємо, що наша влада (польська і українська) крім своєї діаспори закордоном, повинна підтримувати «свої» національні меншини.
Але в даному випадку йдеться про організації та приватні особи, лояльні до держави, в якій живуть і ведуть діяльність – іншого шляху нема і бути не може.


 http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/tragifars-v-kartinkakh-abo-yak-vikhovujetsya-nenavist/

 

    • Мова ненависті в Інтернеті і в соцмережах під виглядом «пам’яті про забуті злочини»
      У вказаному посиланні є лише кілька десятків таких сторінок, але їх є набагато більше. Чи хтось знайде хоч кілька аналогічних антипольських сторінок в Україні?
Чому в українському інтернеті нема десятків аналогічних сторінок, на яких ненависть до сусіднього народу аж виливається через монітор?

 http://dobrodziej.webnode.com.ua/news/przeglad-kresowego-szowinizmu/
 
 
  • І багато інших приватних осіб та організацій...

Усвідомлюємо, що багато поляків сприйме цю статтю з обуренням, що з’являться звинувачення у розпалюванні, протидії польсько-українському порозумінню, звинувачення в агентурній роботі на користь Москви.
Зі свого боку можемо лише змовчати на такі звинувачення і брехню, одночасно запевняючи, що для нас справді важливе польсько-українське порозуміння; однак порозуміння, яке спирається на подвійні стандарти, замовчування незручних питань, нав’язуванні однією стороною своєї національної пам’яті і оцінки історичних подій саме через таку призму – це будова повітряних замків.
Нещирість і лицемірство – дуже поганий будівельний матеріал. Ми обираємо набагато кращий – взаємність і чесність.
В нашій історії було багато кривд по обидва боки. Можна взаємно кидати звинувачення, випоминати заподіяні нам злодіяння і кривди – і в даному тексті, який ми дозволили собі назвати «криком душі», таких звинувачень досить багато. Це не доведе ні до чого доброго.
Ми чудово це усвідомлюємо, але чи можна мовчати, коли в Польщі мало хто розуміє такі очевидні речі?
Терпеливо чекаємо, коли зрозуміють, а поки що відповідаємо хлібом за пляцок…